З воєнного нотатника

Другим цікавим типом був підпоручник (Олексій) Пахолюк. Він робить із себе жертву польського терору. Не виконав якогось там наказу і його поляки віддали під суд. В сум'ятті суд не зміг зібратися, то його капітан сам хотів розстріляти й визначив двох стрільців, щоб виконали присуд. Пахолюк убиває їх і весь час короткої війни втікає й попадає в полон.

Чому навчила цю людину війна?

Чи можна пописуватись невиконанням наказу?

Чи добре заплутати себе в таку історію, де вбивається невинних стрільців, увесь час втікається?

Кожному українцеві треба було використати воєнні обставини для гарту свого характеру, вишукання в своїй душі нових вартостей і для науки.

"Науки" піддавання батальйонів у полон, "науки" втікання з-під розстрілів для наших старшин не треба.

Пани українці, які кілька років перед війною рвалися до старшинських зірок у польській армії, повинні були знати, що поляки їх продукують для війни, ризику і відповідальності. Коли втікає стрілець, то йому можна вибачити, але смішно виглядають українські патріотичні моменти у людей, які перед небезпекою були більшими поляками від Пілсудського й на цьому здобули собі офіцерські ранги. Мусить бути бодай примітивне поняття про честь і гідність людини, яка не повинна себе оправдувати міжнаціональним антагонізмом в той час, коли правдивими побудженнями були моменти тваринного страху, брак характеру й етики. Маючи досвід у втечах і дезерціях із поля бою, такі старшини потім в Українській армії теж найдуть сотки оправдуючих моментів: то командант дав невикональний наказ (треба було явно йти на смерть, а тут жити хочеться!), то другі втікали, тому й я мусів; то голодні були, набоїв бракувало і т. ин. Остаточний висновок такий: резервові старшини й підхорунжі польської продукції — дуже маловартісний елемент для творення нашої збройної сили. Вони виконають своє завдання тоді, коли знатимуть, що крок вперед, то ще може бути смерть і життя, але крок до тилу — то напевно ганебний розстріл. Серед молодших старшин я зауважив лише трьох капітанів-галичан: Євгена Побігущого, Ярослава Поторейка і Целевича. Це здібні старшини й я охоче бачив би їх у майбутньому становищі командантів українських полків.

Дивним дивом став нашим комендантом найстарший рангою "полковник Дворенко-Дворський". Цей авантюрист із Волині, 20 років тому назад був отаманом бандитів і на чолі десятка людей таких, як і сам, їздив у вагонах із гаремом дівчат. На грабунках жидів збив собі капітальчик, одружився з якоюсь поміщицею-полькою біля Берестя й став "зємяніном". Невідомо, чи він взагалі був старшиною — хіба російським прапорщиком. На підрядах по будові військових об'єктів цей пан розбагатів ще більше. Перед війною він обертався в середніх і вищих польських колах. Коли вибухла війна, то Дворенко-Дворський зголосився добровольцем. При помочі якогось польського генерала дістав апробату на формування повстанчого загону. Авантурнича вдача дала йому сміливість одягнути мундир не який-небудь, а польського полковника! Він сподівався якихось благ від відокремлення українців у своєму таборі, тому зголосився, як українець. Німецька влада вірить реальному доказові: коли має на собі людина мундир полковника, то є ним у дійсності. Тому (й) визначено Дворенка-Дворського нашим старшим для внутрішньої самоуправи. Старі, сиві, українські правдиві полковники і підполковники в мундирах польських майорів мусіли підлягати авантюристові! Великою інтелігенцією Дворенко не грішив, лише був "хитрим дядьком", нерозвинутим і малограмотним. Говорив він "вінігретом" — російсько-українсько-польським із перевагою російських слів. Не вмів писати добре на жодній мові — як містечковий крамар. У співжиттю зі своєю полькою-"зємянкою" він набрав польської оглади і деяких манір, але завжди вилазив із нього зарозумілий мужик.