Черлені щити
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Черлені щити». Краткое содержание книги:
Пізніше він навчився виходжувати під час хвороб своїх дітей і князівських, в походах не тільки підбадьорював воїнів піснями та оповідями про колишні походи і перемоги, а й лікував хворих, перев'язував поранених, складав потрощені кістки, вправляв вивихи, а коли була потреба, пускав кров… І ніколи не робив різниці між князем і смердом, між боярином і закупом. Для нього всі вони були людьми і, коли ставив кого на ноги, почував себе щасливим.
Не поставив на ноги лише двох своїх найдорожчих, найрідніших — жону і єдиного сина. Жона Євпракса згоріла десять літ тому від такої ж гарячки, від якої тане Любава. А сина, двадцятип'ятилітнього витязя, привезли роком пізніше на носилках, між кіньми, з-під Лубна, що над Сулою, з половецькою стрілою у грудях… Два тижні боровся тоді Славута за його життя, всі свої знахарські знання приклав, усі мазі та відвари використав, закликав усіх лікарів, що славилися в окрузі умінням лікувати, — і гречинів, і венеційців, і німців, і іудеїв, і своїх. Нічого не допомогло. Ніхто не врятував йому сина. Згас, мов свічка воскова, залишивши по собі в батьковому серці невигойну рану…
Три дочки — відрізані скиби. Повиходили заміж — випурхнули з гнізда. І все далеко — одна в Галич, друга у Вщиж, третя аж у поліський Турів. Залишився старий боярин-гусляр, знахар і характерник сиротою-одинаком, читав книги, вів свій власний літопис, відводив душу піснями на князівських пирах, кохався в соколиних ловах, а ще — роздаровував доброту свого серця людям, які потребували і цієї доброти і допомоги. Останнім часом це були Ждан і Любава. Уподобав молодят, як рідних.
— Невже помре? — зітхнув Самуїл.
— Всі ми смертні.
— Бідний Ждан! Він, здається, щиро покохав цю дівчину…
— Чомусь він довго не повертається. Хоч би нічого лихого не трапилося з хлопцем.
— Я вже його жду не діждуся, — хитнув головою Самуїл. — Валка готова. Трохи підсохне — і будемо вирушати в Половеччину, а його все нема і нема… А він мені потрібен — знає мову, звичаї, дорогу. Та й сміливий нівроку!
— Яким шляхом поїдеш?
— Як завжди — Залозним… Правим берегом Дніпра до Заруба, там на той бік, до Переяслава, а звідти — до гирла Сули…
— А назад?
— Як бог дасть… Правда, князь хоче, щоб я його ждав на Ворсклі біля Переволоки…
— Які знайомі шляхи-дороги! — з гіркотою в голосі вигукнув Славута. — Скільки ними ходжено-їжджено! Чи й ще доведеться?
— Доведеться, вую, — втішив старого Самуїл. Але той знизав плечима.
— Хтозна, хтозна… Уже почав відчувати тягар літ за плечима.
— Ще не кожен молодик має таку міцну руку і таке гостре око, як у тебе, вую. На льоту птиць б'єш!
Славута хотів на це щось відповісти, та не встиг. До нього підійшла Текля і шепнула:
— Боярине, Любаві стало гірше. Руки й ноги похололи… Що робити?
Дівчина дихала нерівно, важко. Очей не розплющувала. Лежала на пухких подушках, вкутана ковдрою, непорушно, мов мертва, і тільки тонкі білі пальці шарили на грудях, ніби хотіли вирвати з них той біль, що пік її вогнем. Ніс загострився, під очима залягли темні тіні.
— Несіть гарячої води й гірчиці! Та швидше! — гукнув Славута.
Служник приніс дерев'яні ночви з гарячою водою. Текля подала глечик з меленою гірчицею та довгого ополоника.
Славута зачерпнув жменю гірчиці, висипав, розколотив ополоником. Рукою попробував, чи не занадто гаряча вода, і після цього, поставивши ночви на ліжко, опустив у них похололі Любавині ноги.
— Давайте окропу! Добавлятимемо, щоб вода не вихолола!
Йому підсунули стілець, поблизу примостили бронзовий казан з паруючим окропом. Він зачерпував кухликом і потроху доливав…
Поволі плинув час. Змінили в підсвічнику одну свічку, потім другу. Ніхто не порушував гнітючої тиші, що залягла в хоромині, не вимовив жодного слова. Ждали чуда. Всі хотіли, щоб воно звершилося, щоб болість відступила і дівчина розплющила очі.
Безперервно дзюркотіла вода з кухлика, мерехтів, потріскуючи, огарок свічки, вів у кутку свою нескінченну пісню цвіркун, а Славута не відходив від ліжка.
Проспівали треті півні. Скоро світатиме. Незабаром наступить погожий весняний ранок. Що ж принесе він у цю тривожну господу? Радість? Чи горе?
Любава легенько зітхнула, довгі вії здригнулися. Славута поклав їй на чоло свою гарячу руку і раптом відчув, як воно зволожується прохолодним потом. Він повернув голову до Самуїла і Теклі, до хлопця-служки, і в його оці блиснула радісна сльоза.