Збігло літо [The Runaway Summer - uk]

Мері кивнула головою. В неї аж усередині похололо від страху. А що іще розказала тітка Еліс місіс Кервер? Що в неї є приятель на ім’я Саймон Трампет? Адже вона щойно сказала Саймоновій бабусі, що сто років його не бачила.

— Рада це чути, — вела далі місіс Кервер. — Знаєш, твоя бідна тітка так хвилюється за тебе, що ти все сама та сама. «Це ж ненормально, місіс Кервер, — казала вона мені, — що в дитини немає друзів і їй нема з ким гратися».

— Авжеж. Вибачте, мені час уже йти… — заквапилася Мері. Вона силувано всміхнулася на прощання Саймоновій бабусі й кинулася до дверей.

Але тут перегородили їй дорогу дві маленькі опецькуваті фігурки. Обоє вони завивали, мов пожежні сирени.

— Бабусю! Бабусю! Я загубила свій льодяник!

— І забрала в мене! — Поллі тупнула ніжкою. — Бабусю, скажи їй, що це нечесно.

— Ні, чесно. Ти штовхнула мене.

— Я ненавмисне.

— Ні, навмисне.

— Ненавмисне.

— Брехуха!

Вони накинулися одна на одну біля дверей. Місіс Кервер прошмигнула повз Мері і розвела їх.

— Що за гамір! Мені соромно за вас обох.

— Я хочу до бабусі! — Поллі відштовхнула від себе руки місіс Кервер і, роззявивши рота, пронизливо заверещала.

— Бабуся одержує пенсію, — сказала місіс Кервер і ляснула Поллі по жирному стегенці. — Ану геть з дороги! Як, по-вашому, тут проходитимуть люди?

— А це не люди, — заперечила Аннабел. — Це Мері. Поллі, дивись, он Мері.

Поллі враз перестала кричати, ніби хтось повернув вимикач. Скинулися вгору два личка, дві пари блискучих очей, два червоних носики-гудзики.

— Привіт! — похмуро сказала Мері.

— А я й не знала, що ви знайомі з Мері, — сказала місіс Кервер, витираючи їхні заплакані обличчя.

Близнята енергійно закивали головами, як поні.

— Авжеж, тітонько, ми знайомі з Мері.

— Вона в нас обідала. Лише один раз. Більше не приходила.

— Нема нічого дивного, — сказала місіс Кервер, востаннє витерши носа Поллі, й відступила, щоб помилуватися своєю роботою.

— Вона була голодна, — пояснила Поллі. — І дуже зраділа, що ми її запросили пообідати з нами.

— Голодна? — місіс Кервер з цікавістю глянула на Мері, яка цієї миті палко бажала, щоб під нею розверзлася земля.

— Вона сирітка, — сказала Поллі.

— Бідна сирітка, — жалібним медоточивим голосом додала Аннабел. — В неї дуже сувора тітка, яка не дає їй їсти.

— Невже? — Місіс Кервер глянула на Мері. Кутики уст у неї засіпалися, а в очах заграли веселі, лукаві бісики.

Мері подумала, чи не знепритомніти їй. Або вбити себе. Та замість цього кинулася тікати. Вона вибігла з пошти і, нагнувши голову, наштовхуючись на людей, помчалась уздовж Гай-стріт.

Їй здавалося, що вона ніколи не зупиниться. А якщо зупиниться, з нею станеться щось страшне…