Вибрані твори. Том перший

Хата наша крайня в селі. На високому, оточеному урвищем пагорбі.

Урвище раніш глибочіло з трьох боків, а з четвертого, з тилу себто, до хати підступали буйногриві степи.

Колись тут не було яруг — курган степовий самотів, з давніх-давен названий Козацькою могилою.

В'юнився під ним і вів ген у поле неширокий, обсаджений тополями шлях.

Усе те давно змінилося.

Відтоді, як село розрослося і люди заходилися ставити нові хати, під Козацькою могилою, на якій тулиться наша мазанка, виник невеликий котлован — глинище.

Його спочатку викопали з одного боку. Та він розростався дедалі більше й більше, поки й зовсім, ще з двох сторін, не охопив пагорбка.

Щоразу, коли в селі ряснішало хат, на будівництво яких глину стали брати з тієї могили, глибшало й урвище.

І дядько Федос, про якого я ще розповім, пояснив, ніби хата наша стоїть на півострові. Та якщо глинище викопають і від поля, то ми з мамою опинимося на острові.

Почувши цю новину, мати моя тяжко зітхнула, а я від радості заплескав у долоні.

Хто ж би не зрадів такому! Серед степу — і раптом на острові.

Внизу, якщо глянути з вікна хати, ставок хлюпотить, верболіз кучерявиться, звисаючи довгим віттям над гаткою. Навіть спекотної днини там прохолода й смарагдовий затінок. Не встигне вітерець торкнутися крислатого гілля, як воно вже гойдається, шепоче, мов живе. Сонячні зайчики вистрибують; крізь гущавину, в просвіти, видно осоку, що лисниться шаблюками зеленими.

І коли, буває, примружиш очі, замрієшся, — здається, неначе й ставок не ставок, і я не я. Ніби то море бурхливе, яке мені випало перепливти.

З греблі нашого ставу, мов із капітанського містка, видно все село, розкидане по крутосхилах та неглибоких вибалках.

Ми, хлопчаки, полюбляємо збиратися тут. Грудками б'ємо жаб, у червоних і білих граємо, а заодно спостерігаємо, що діється навкруги: хто до крамниці пішов, а хто до кузні, де співають дівчата і як лається з дідом зла баба Маковеїха.

Ніщо не минає нашої уваги!

Взагалі, в селі кілька ставків.

Один — той, що коло млина, глибокий-преглибокий. З крутими, обривистими берегами. З водокрутами на середині.

Старі люди розповідають, буцімто в ньому, серед корчів та струхлявілих пеньків, живуть довгокосі русалки.

Воно, може, й справді існує, оте чортовиння. Бо, коли увечері йдеш гаткою, крізь густе вербове галуззя іноді можна угледіти іскристі вогники.

Одні кажуть, що то у плавнях — там, де залягає торф і примарно стирчать шпичаки зчорнілого очерету, — палахкотять болотяні вогні. Інші твердять, ніби то очі підступних русалок, що підстерігають запізнілих перехожих.

Так воно чи ні — не знаю. Але мати заборонила там купатися, наказала обходити ставок десятою дорогою, щоб часом довгокосі підступниці не залоскотали та не затягли в свій темний вир.