Єрусалим на горах

Черчен я побачив аж у полуднє, коли ми вигулькнули з лісу й зупинилися на вершині горба; чимале село лежало в улоговині, оточене зусібіч полями, що, немов розстелені зелені, жовті і білі полотнища, нерівне покраяні, прострочені ярками й стежками, лопотіли на вітру і пнулися, викочувалися все вище й вище на ланцюги горбів… а горби, далекі та близькі, зібравши на своїх вершинах ліси, стояли, як полки, боронячи достигання хлібів.

Село розбіглося по садках, вистрілюючи в небо хрестами телевізійних антен…. і тільки церковного хреста поміж кучугурами дерев, буянні зелені я ніяк не міг побачити.

— Не туди дивитеся, Васильовичу, — промовив Вербень. — Святий наш Дух стоїть за селом праворуч, в долині. Бачите… бачите липу, як парасолю попід хмарами, а під липою — присадкувату церковцю. Сіла, як бабця під деревом, і спочиває… і дрімає собі.

— В усіх наших селах церкви переважно будували в центрі на мальовничих пагорбах, щоб село щомиті могло намилуватися красою, щоб зблиски хрестів на банях, зрештою, нагадували людям про Бога. А ваш Святий Дух відбіг від села, йти до нього на молитву далеко, кілометр або й два. Взимку снігу тут, певно, намітає. — Було справді незвично побачити самотню церковцю ген-ген від села — немовби від села відлучену.

— Я собі міркую, — відповів Вербень, — що наш Святий Дух не для краси лише стоїть, не для молитов тільки й не для любування. Ви побачите: це маленька фортеця, що стерегла Черчен протягом століть. Ну, а хто йшов з села з молитвою до нього, то мав час заглибитися в самого себе… молитва, як поезія, пливе з глибини людської душі. Й сама молитва — це поезія! Атеїсти можуть заперечити, але я міркую, що мудрагелики даремно відняли у людини право на розмову з Богом, власне, на розмову з самим собою, на осмислення самого себе, на творення поезії. Хіба ні?