Тиша

Вона прочинила двері, за ними виявився монастирський сад. Він звучав так, що навіть зараз, при восьмиградусному морозі, хотілося всістися на кам’яну лавку й нікуди не йти.

Сад оточували чотири будинки, четвертий був церквою, мініатюрною та акуратною, схожою швидше на дачний будиночок. У плані церква являла собою хрест, у центрі здіймалася, виблискуючи в місячному світлі, баня.

Він прислухався до пейзажу, все було пройняте трепетним піклуванням.

— Це частина тренування, — пояснила вона. — Намагаєшся привнести Божественне в повсякденність. Ось сад. Його треба підтримувати в порядку. Дехто молиться, навіть коли сидить в убиральні.

Він відчув, як наростає якесь сильне внутрішнє прагнення. Воно явно походило з його власного серця, але виявилося таким всеосяжним, що негайно поширилося і на весь навколишній світ. І перетворилося на дисонансний неспокій.

— Я шукав, — сказав він, — більшу частину свого життя — тишу. Всередині самого себе і серед людей. Я знаю, що вона існує. Я сам ніколи не був посвячений у це, але я знаю, що вона існує. У вас вона є. Ось ви стоїте там, ваш голос іде з тиші, я чую це. І дівчинка, Клара-Марія, вона також щось про це знає. Я хочу туди. Інакше я збожеволію.

Вона слухала його. Він відчував, як його коліна легенько стукаються одне об одне.

— Мабуть, це правда, — сказала вона. — Те, що ви збожеволієте. Якщо не потрапите туди.

Вона зачинила двері, вони пішли до виходу. Він на крок відстав од неї. Він був просто паралізований від гніву. Вона була християнка. І не сказала жодного милосердного слова. Не благословила його. Не поцілувала в щоку.

А проте він змушений був прислухатися до її тіла. Вона йшла так, як танцювала Катерина Гордєєва. Відчуваючи радість від руху, як дванадцятилітня дитина. Катерина Гордєєва брала участь у льодовому номері Державного цирку, в обидва його московських сезони. Але жінка, що йшла попереду нього, рухалася з якоюсь іншою легкістю. Неначе вона була не в самому тілі, а навколо нього. Він прислухався до рухів тіл усе своє життя й ніколи не чув нічого подібного.

— Африканка, — мовив він. — Вона погрожувала мені. Говорила, щоб я тримався подалі.

— Мені завжди здавалося, що як у театральному світі, так і в цирку заведено влаштовувати прослухування. Щоб вибрати тих, кому це справді треба.

Він різко спинився. Тіло його заніміло. І все-таки він змусив свій голос мурмотати, немов голос сіамського кота.

— Щоб стати ігуменею, — зауважив він, — треба, мабуть, заслужити на дуже високий ступінь довіри.

Вона обернулася до нього. Бувало, що він, сидячи в кафе десь на півдні Європи, прислухався до черниць, що проходили мимо. Від маківки до серця в них звучав переважно Монтеверді. Але нижче вони були зашнуровані. Ця жінка була зовсім інше явище.

— Це в ідеалі, — зауважила вона. — А насправді всі ми маленькі люди.

— Тоді мені доведеться попросити вас викласти все це письмово, — сказав він. — Усе. Про митрополита і патріарха. Про клопотання і п’ять мільйонів.