Ловці мамутів
- Автор: Шторх Эдуард
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав УРСР
- Переводчик: Андрій Патрус-Карпатський
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Ловці мамутів». Краткое содержание книги:
Знахідки доісторичних таборищ, розкопки могил, знаряддя праці, зброя та мистецькі витвори прадавніх людей стали основою для пригодницької книги про життя перших мешканців Землі — «Ловці мамутів». Книга «Ловці мамутів» витримала в Чехословаччині шістнадцять видань і перекладена на багато інших мов.
В цій сутичці загинуло багато оборонців стійбища. Тепер мертвих зносили докупи і над кожним жалібно голосили. Згадували його славні діла й ганьбили ворогів. Найдужче голосили над тілом свого ватага, що загинув геройськи. Всі посідали навколо його трупа, вклали йому в руку сокиру й, похитуючи в такт головами, співали нескінченну протяжну пісню без слів.
Жінки допомагали пораненим воїнам, як могли. Прикладали до ран жуйку з подорожника, обгортали їх широким охолодним листям і зав’язували ликом. Ті не скаржилися на біль, хоч у деяких рани були важкі. Поранені покірливо зносили все. Яка вже в кого доля: хто видужає — гаразд, знов ходитиме на лови, а хто не витримає — помре, значить, інакше не можна.
Жила послав швидконогого гінця по жінок та дітей, а трохи згодом їм назустріч вийшло кілька ловців.
Увечері на честь перемоги влаштували велике вогнище. Воїни розповідали про свої сьогоднішні подвиги, а слухачі гучними вигуками схвалювали їх.
Другого дня поховали всіх вісьмох загиблих — статурних високих воїнів. Вони полягли в чесній битві, і їхні душі, видихнуті з грудей, тепер незримо витають над нерухомими тілами. Загиблі воїни тільки поснули, тому треба зробити так, щоб сон їхній був довгий і непорушний.
Разом з воїнами були поховані дванадцятеро загиблих жінок і дітей. Жорстокі нападники без жалю вбивали всіх, хто ставав їм на шляху. Тож загинула половина племені — сумний наслідок кривавої сутички, наслідок однієї з перших воєн в історії людства.
Вже в далеку прадавнину мисливські племена, мов зграї диких собак, нападали одне на одного, щоб захопити собі кращий шматок. Зажерливість і розбійкуватість були причиною тих стародавніх воєн.
Перш ніж могилу засипали, до неї підійшла жінка з пораненою закривавленою воловою й поклала на трупик дитини, що лежав поміж інших мертвих тіл, дрібні прикраси та іграшки.
Потім інші члени племені приносили й привалювали до могили вапнякові брили та дрібне каміння, а також широкі мамутові лопаткові кістки. Незабаром мертвих уже не було видно. Наприкінці могилу закидали ще й глиною.
Під стрімким схилом вапнякової гори, що самотньо здіймалася над Бечвою, захищені від північних завірюх, двадцятеро членів мисливського племені спали двадцять чи тридцять тисяч років…[7]
Уночі на свіжу могилу прийшла зухвала лисиця й почала розгрібати її. Вона так очманіла від жадоби, що не почула тихих кроків пильного вартового. Вранці її знайшли пробиту легким списом, напівзасипану в виритій ямі. Лисицю закидали глиною та камінням і так погребли разом з людьми.
А ворогів не ховали. Вони були не гідні цього.
Трупи загарбників переможці постягали на середину стійбища й влаштували спільний бенкет. Обидва племені посідали поруч, кожен біля свого вогнища. Найхоробріші діставали як особливу нагороду серця вбитих ворогів. Тепер сила переможених перейде до переможців, і переможці стануть удвічі дужчими.
По бенкеті ще довго розповідали про запеклий бій. Воїни пригадували щораз нові й нові подробиці.
— Вони без ватага, — зауважив Гунач своїм одноплемінникам.
— Ми також! — роздратовано буркнув Забіяка.
— Чому це, Забіяко? — спокійно запитав Гунач. — Ми маємо ватага.
— Не маємо! — відрізав Забіяка й підвівся з свого кам’яного стільця. — Жила — ніякий ватаг! Під час бою ховався позаду. А їхній — герой!
Забіяка висловив уголос те, що у всіх було на думці. Жила поводився на бойовищі не так, як личить хороброму ватагові. Тому-то всі й погодились із Забіякою.
Жила встав і почав розгублено пояснювати свою поведінку, та, почувши презирливі насмішки, повернувся й пішов. Незабаром він прийшов знову й рішучим голосом заявив:
— Жила — не ватаг!
Плем’я розгубилось, але тільки на мить — незабаром ловці вже почали радитись, кого обрати новим ватагом.
Забіяка вийшов наперед і зухвалим поглядом шукав підтримки.
— Ану, назад, Забіяко! У нас є кращі, як ти! — розважний Гунач присадив зухвалого самозванця.
— А кого ж?! — озвався нахаба.
— Мамутика! — відповів поважно Гунач.
Його підтримало ще кілька голосів:
— Так, так!
— Мамутика!
Забіяка виступив наперед, став поруч Мамутика, буркнув через плече:
— Побачимо!
Мамутик змовчав, лише скоса зиркнув на Забіяку, який блискав очима й скреготів зубами. Потім Мамутик зняв шкуру, що нею був оперезаний, і став навпроти Забіяки.
7
Ця велетенська могила розкопана на місці відомого стійбища ловців мамутів у Передмості під Пржеровом 1891 року.