Жак-фаталіст (збірка)
- Автор: Дидро Дени
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4010-7
- Переводчик: Валеріан Підмогильний
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Жак-фаталіст (збірка)». Краткое содержание книги:
Він спитав:
— Ну, сестро Сюзанно, як з вами тепер поводяться?
— Про мене забули, панотче, — відповіла я.
— Тим краще.
— Цього я тільки й бажаю, але хочу просити у вас великої ласки — покликати сюди матір-настоятельку.
— Навіщо?
— Бо коли вам хто-небудь поскаржиться на неї, вона неодмінно обвинуватить мене.
— Розумію. Але скажіть мені все-таки те, що ви знаєте.
— Благаю вас, панотче, покликати її, хай вона сама почує ваші запитання і мої відповіді.
— Кажіть усе-таки.
— Ви погубите мене, панотче.
— Ні, не бійтесь нічого. Із цього дня ви вже не підвладні їй. Наприкінці тижня вас переведуть до монастиря св. Євтропії біля Арпажона. У вас є щирий приятель.
— Щирий приятель, панотче? Не знаю такого.
— Ваш адвокат.
— Пан Манурі?
— Саме він.
— Не думала, що він ще згадує про мене.
— Він бачився з вашими сестрами, з архієпископом, головою суду й усіма особами, відомими своїм благочестям. Він дав за вас уклад у монастир, що я допіру назвав, і вам лишилося тут бути недовго. Отож, коли знаєте про якийсь нелад, можете розказати мені без страху, і я святою покорою наказую вам зробити це.
— Не відаю нічого.
— Як! Хіба вас помилувано після того, як ви програли позов?
— Тут вважали й мусили вважати, що я вчинила гріх, зрікаючись обітниці, і звеліли мені просити прощення в Бога.
— Але якого саме прощення, хотілося б мені знати…
І на цих словах він похитав головою, нахмурився. Я зрозуміла, що лише від мене залежить повернути настоятельці частину канчуків, що я з її наказу дістала, але не було в мене такого наміру. Архідиякон побачив, що нічого не дізнається від мене, і вийшов, порадивши тримати в секреті його повідомлення про мій перехід до монастиря св. Євтропії. Коли добрий Ебер вийшов у коридор, два його супутники попрощалися зі мною дуже палко й ніжно. Не знаю, хто вони такі, але хай збереже їм Бог ніжну й милосердну вдачу, що так рідко трапляється в їхньому стані й так пасує до охоронців людської немощі й заступників Божого милосердя.
Я гадала, що отець Ебер розраджує, допитує або догану дає якійсь іншій черниці, аж він знову зайшов до мене в келію. Спитав мене:
— Звідки ви знаєте пана Манурі?
— З мого позову.
— Хто вам його порадив?
— Пані головиха.
— Мабуть, ви з ним часто бачились під час вашої справи?
— Ні, панотче, я з ним рідко бачилась.
— Як же ви дали йому всі відомості?
— Писала власною рукою всі заяви.
— У вас є копії тих заяв?
— Ні, панотче.
— Хто ж передавав йому заяви?
— Пані головиха.
— А її ви звідки знаєте?
— Мене познайомила з нею сестра Урсула, моя подруга, а її родичка.
— А після того як позов було програно, ви бачилися з паном Манурі?
— Один раз.
— Дуже мало. Він не писав вам?
— Ні, панотче.
— А ви йому?
— Теж ні, панотче.
— Певно, він повідомить вас про те, що зробив для вас. Наказую вам не бачитися з ним у приймальні, а коли він напише вам відверто чи нишком — прислати мені його листа нерозпечатаним. Чуєте — нерозпечатаним!
— Чую, панотче, і зроблю як ви кажете.
Чи то Ебер мені самій не довіряв, чи моєму добродійникові, але це мене образило.
Пан Манурі приїхав до Льоншана того самого вечора — я додержала дане архідияконові слово, відмовилась говорити з ним. Наступного дня він прислав мені посланцем листа. Я листа взяла й послала нерозпечатаним панотцю Еберові. Це було у вівторок, як я пригадую. Я ввесь час нетерпляче чекала наслідку архідияконової обіцянки й заходів пана Манурі. Минула середа, четвер, п'ятниця, а новин не чути було. Якими довгими видалися мені ці дні! Я боялася, щоб не трапилося якої перешкоди і все не звелося нанівець. Я не здобувала волі, тільки в'язницю свою переміняла, але й тим раділа. Одна щаслива подія збуджує в нас надію на другу — із цього, мабуть, і пішла приказка, що «щастя щастя водить».
Я знала товаришок, яких покидала, і була цілком певна, що з іншими полонянками мені житиметься не краще. Хоч які вони будуть, але не можуть бути ні лихішими, ні зломиснішими. У суботу вранці монастир щось збурило — щоб збурити черниць, багато не треба. Вони ходили туди й сюди, розмовляли пошепки, двері з келій відчинялись і зачинялись — це, як ви вже знаєте, гасло монастирських революцій. Я була сама в келії, серце моє калатало. Я прислухалася коло дверей, виглядала у вікно, безтямно вешталася по келії й казала сама собі, тремтячи з радощів: «Це по мене приїхали, зараз мене вже тут не буде!..» І не помилилась.