Овернський клірик
- Автор: Валентинов Андрей
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: «Гамазин»
- ISBN: 978-966-2938-47-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Овернський клірик». Краткое содержание книги:
Розв'язка роману «Овернський клірик» здатна здивувати навіть завзятих любителів фантастики, бо віртуозно виписаний містично-детективний сюжет історик за фахом Андрій Валентинов майстерно доповнив історичним тлом. Тож можемо вас запевнити — ця безпрограшна комбінація безсумнівно припаде до смаку кожному, хто тримає в руках цю книгу!
У чомусь цей катар мав рацію, але визнавати таке не хотілося.
— Борючись із маніхейством, ми самі підхопили заразу, — обережно почав я. — Борючись із марновірствами пастви, ми почали дивитися на світ її очима. Це може стати небезпечним. Але ви робите те саме!
— Ні, — здається, брат Пайс невесело посміхнувся. — Ми намагаємося просвітити людей, відвести їхній погляд від Пітьми. А ви вбиватимете. Уже зараз людей спалюють. Пам’ятаєте, що зробив цей астурієць?[29]
— За що він мусив відповісти, — докинув я.
— Але загиблих це не повернуло. А невдовзі ви закличете хрестоносців, та вже не проти сарацинів, а проти Лангедока або Оверні!
— Ні… — на мить стало страшно. Я уявив собі рідну Овернь — і лихих воїнів месіра Альфреда де Буа, що спалюють села…
— Не вірите? Дай, Боже, щоб я помилявся! Подумайте над моїми словами, брате Гільйоме. І постарайтеся не помилитися, коли будете доповідати монсеньйорові Орсіні. Прощавайте…
Я повернувся, але лава була порожня, немов зі мною говорила примара.
Ансельм не спав, сидячи навпочіпки біля дверей. З моєю появою він підхопився.
— Ви… поговорили, отче Гільйоме?
Я не відповів. Не хотілося починати розмову, яка в коленому разі нічим добрим не скінчиться. Та хлопець не відводив погляду:
— Отче Гільйоме, ви самі хотіли зустрітися з кимось із них.
— За це — дякую, — я подивився на його серйозне обличчя, що відразу ж стало дорослішим, і не витримав:
— Брате Ансельме! Ви — син Святої Католицької Церкви. Як ви могли? Вони… Вони гірші за єретиків. Згадайте, скільки зла принесли в світ маніхеї з їхньою проповіддю! А ці — ще гірші!
— Чому? — тихо запитав він, і я раптом зрозумів, що сперечатися немає сенсу.
— Я — не катар, отче Гільйоме. Але дехто з них мені знайомий, і я бачу, що вони справді чистіші за те, що угніздилося на Латерані.[30] Я хочу розібратися сам… Заради Бога, не починаймо зараз теологічний диспут!
«Заради якого Бога?» — хотів запитати я, але стримався. Настрій і так було зіпсовано.
III
Дзвін було чути здаля. Ми тільки-но встигли вибратися з лісу й піднятися на високий пагорб, звідки виднілися червоні черепичні дахи Артигата, як почули мірний тужливий дзвін. Я перехрестився, й брати відразу ж вчинили так само — дзвін був похоронний.
Невесело зустрічало нас село, про яке й без того відомо мало радісного.
Ми ненадовго зупинилися біля перехрестя, щоб перепочити, перш ніж входити до Артигата. Йшли ми від самого ранку, йшли швидко, нерівними лісовими стежками, й встигли добряче натомитися. Втім, ми були біля мети. Залишалося зовсім трохи — спуститися з пагорба.
Я вже хотів іти далі, аж раптом до мірних ударів дзвона приєднався інший звук — гучний тупіт копит. Я озирнувся — кілька вершників мчали клуса, виїхавши з далекого лісу, куди вела одна з доріг. Їх було троє, і їхали вони напевно не з Пам’є. Ми з Ансельмом перезирнулися.
— Дорога на північ, — зауважив італієць. — Десь там замок д’Еконсбефа.
Я кивнув, вирішивши зачекати, поки вершники порівняються із нами. Брат Петро насупив брови й узяв «ґирлиґу» зручніше.
Вершники були вже близько. Перший — явно сеньйор, у дорогому каптані й високому капелюсі з пером, на чистокровному сірому в яблуках скакуні. За ним, на конях простіших, слуги. Ні панцира, ні зброї я не помітив.
Нас побачили. Перший із вершників щось сказав одному зі слуг, пришпорив свого сірого в яблуках і за хвилину хвацько осадив скакуна за кілька кроків від перехрестя.
— Мир вам, святі отці!
Перше враження не зрадило — незнайомець був явно не з віланів чи городян. Так триматися в сідлі вміє лише той, хто сів на коня ще змалечку. Багатий, гаптований пояс, кинджал у позолочених піхвах, перстень із червоним каменем на тонкій сильній руці…
Під’їхали слуги. Пан вправно зіскочив із сідла й, недбало кинувши поводи одному із супровідників, підійшов до мене.
— Благословіть, отче!
Поводився він чемно — набагато чемніше, ніж зазвичай поводяться сеньйори при зустрічі з ченцями. І всім своїм виглядом викликав приязнь — вродливе засмагле обличчя, коротка чорна борідка, яскраві виразні очі.
Йому було за тридцять, але здавався незнайомець значно молодшим.
Я благословив його й вирішив, що треба назватися.
— Брат Гільйом? — на засмаглому обличчі промайнув подив. — Брат Гільйом із Сен-Дені? Пробачте, я маю честь розмовляти з графом де Ту з Оверні? То це ви налякали до смерті нашого єпископа?
29
Раміро, король Астурії (X століття) «прославився» полюванням на відьом, що викликало різкий осуд Рима.
30
Латеран — район у Римі, де була одна з резиденцій Папи.