Малий апокаліпсис

— Здається, я звідкись знаю вас, — озвалася пані Гося.

— Я всім когось нагадую. Точніше, кожному я нагадую когось іншого. Так, ніби мене взагалі немає. Мене окремого, індивідуального, з власним неповторним генетичним кодом. Я є кожним, шановна пані, я рядовий перехожий, я трохи Колька, трохи офіціант, а, може, навіть, лестячи собі, скажу: я трохи ви, вельмишановна продуцентка «Переливання крові».

Щойно зараз я зауважив, що там і сям під стінами стоять покинуті транспаранти, власники яких, вочевидь, повтікали з демонстрації до «Парадизу».

— Це нова секта чи взагалі якась нова релігія? — запитує Гося.

— Вибачте, не дочув.

— Те, що ви кажете.

Стіни полупані, ржава позолота, зіпсоване освітлення блимає. Сучасність, що помирає від інфаркту. Блакитно-червоний півморок, переповнений злочинними пиками. Кожна мармиза — то смертний гріх. Кожен звук — блюзнірство. Ревіння в мурах, стугоніння в голові, завивання на горищах. Голос гніву Божого.

— Так. Є. Нарешті згадав.

— Що згадали?

— Звідки в мене похмілля.

Оркестр перестав грати і тут-таки запав у дрімоту. Просто музиканти поклали голови на інструменти та й сплять.

— Вип’ємо, — каже Колька. — Гляну, чому не несуть з кухні.

Тепер пішло гладко. Маслянка, сибірський еліксир, трохи кавказького вина, ну і наша вітчизняна картоплянка. Ще живу, але вже наздоганяю долю. Колька непевно підвівся з-за столу і рушив у бік таємничих присмерків кухні, де вартують невидимі духи нашої гастрономії.

— Ви контестатор, — півголосом каже пані Гося. — Я завжди уявляла собі контестаторів молодими й дикими, з довгим волоссям.

— Що ви хочете, режим постарів, і ми постаріли. Надто довго все це триває. Увесь цей спектакль хибує на розтягнутості. Драматургія вкрай слабка.

— Ви створюєте чи вже створили нову секту?

— Моя секта — це я сам. Я сам у кожному з вас. Бо мене реального, біологічного, з адресою й життєписом взагалі не існує. Живу, як вірус, як моральний вірус, або як бактерія сумління. А може, як мікроб розпусти. Йдеться про те, пані Госю, що я неприсутній, чи радше, що мене немає. Ви чуєте тексти з динаміка, заблукані хвилі з ефіру, ніким цілеспрямовано не трансльовані, просто якісь відлуння, рикошети ваших хвиль, одноманітний шепіт з Божої горлянки.

— Коли ви це собі видумали?

— Я цього не видумував. Це було одкровення.

— Сьогодні? Опівдні, коли гримнув артилерійський салют?

— Ні. Учора вночі. Тому в мене похмілля.

Крізь овальний просвіт я частково бачив гардероб. Пікусь саме вискочив на слизьку перегородку й, любовно дивлячись у мій бік, огризком хвостика подавав знаки, що він тут і чекає. Я показав йому, що ще не пора.

Виплинув Колька Нахалов, зарожевілий на один відтінок сильніше.

— Госю, шеф-кухар запрошує тебе.

— Вибачте, я на хвилинку, — жінка підвелася зі стільця, і тоді я побачив, що вона в штанах. Розповнілі жінки люблять ходити в штанах.