Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
А вони, бідненькі, стояли, склавши руки хрестом, і тремтіли всім тілом.
– Прощайте, – промовив, – не згадуйте лихим словом! – і засміявся так, що у всіх на душі захололо. Та враз за двері скік на свого коня – аж загуло.
– Неню! Мені тяжко, мені нудно! – говорила Галя чорнобрива.
– Неню! Мене мороз дере по шкірі; руки і ноги – як у льоду, а всередині горить, – нарікала Докійка рум’яна: ох! вона вже була блідіша за полотно.
– Неню! У мене голова тріщить від болю, і світ мені крутиться, і все в очах темніше та темніше, – плакала Наталка білолиця.
– Рятуй, рятуй нас, неню! – прохали усі троє. – Рятуй нас від лихої людини! Поклич знахаря: хай відворожить силу недоброго ока!
Марно! Ні знахар, ні хто инший не допоміг: що далі мчав Лавро, то важче ставало красуням. Із заходом сонця закотився у них світ в ясних очах…
Вночі побожні бабусі зібралися при воскових свічках довкола широкого столу, на якому лежали під білою пеленою три небіжки. Дячок тужливо читав над ними Псалтир. Батько і мати самі ледве дихали з туги і жалю.
Стоїть серед цвинтаря за селом велика каплиця; на каплиці три хрести; під каплицею висока і широка могила. В цій могилі поховано трьох дочок козака Микити. Люди добрі, йдучи мимо, хрестяться і моляться:
– Пошли, Господи, вічний спокій і вічну пам’ять небіжкам.
А потім кожен хоч-не-хоч приказував:
– І нехай не буде добра ні на цьому світі, ні в майбутньому лихій людині, яка зміїним своїм оком висушила і знищила три прекрасні квітки свіжі і пишні!
Михайло Чайковський
Народився 1804 р. на Волині в українській сім’ї, брав участь у польських визвольних повстаннях. З 1841 р. перебував у Туреччині, де у 1850 р. прийняв іслам і, організувавши полк оттоманських козаків, брав участь у Кримській війні під іменем Садика Паші. 1872 р. повернувся в Україну, де у 1886 р. покінчив самогубством. Завжди проявляв себе як запеклий ворог колоніальної політики російського царизму.
Писав українською та польською мовами. У своїй творчості виявив велике замилування історією України й козаччини. Героями більшості творів Чайковського є козаки: «Повісті козацькі», «Вернигора», «Кірджалі», «Гетьман України», «Овручанин». Його повісті багаті на пригоди, легко читаються. Не цурався Чайковський і літературного опрацювання народних українських легенд. У збірці «Повісті козацькі й оповіді» (Лейпциг, 1863, т. 3), де публікується й оповідання «Могила», Чайковський зазначив: «“Могилу” створив я за народними переказами».
Оповідання подається в перекладі упорядника з польської.
Могила
Коло Галчинця [13] височіла Могила, в її підніжжі роздоріжжя перетиналося, наче рамена хреста; зверху вона заросла кущами й зіллям, а всередині, можливо, ховала пам’ятки минулого. Народні перекази в міру своєї уяви дивні речі про неї оповідали. Не раз хлопці, пасучи вночі коней, бачили, як з кущів на Могилі виходили постаті, що мали дивні кшталти, скупчувалися, а потім, збившись у вогненний стовп, звільна сунули до села. Злякані хлопці, мов зайці, припадали до трави, але, коли побачать, що марево сяє, мов ясна заграва, то зриваються на ноги і сміливо женуть уперед – яскравість тоді блідне, починає тремтіти і, розплившись у повітрі, зникає. Повертаються малі звитяжці, радісно побликуючи, але марево нові загони світла з землі випроваджує і переслідує хлопчаків, наче тінь. А вони обернуться і знову в наступ кидаються, та так години й минають на змаганнях із маревом. А коли додому прийдуть, то так сипнуть оповідками, що батьки тільки головами хитають.
Баби надовколишніх сіл і хуторів шепчуть якісь таємниці про чари і чарівниць, а старші люди, як зачують про Могилу, воліють мовчати. Ніхто на її вершок вилізти вночі не відважиться, а тим, хто проїжджає біля її підніжжя, кров у жилах стигне, а волосся на голові дуба стає – так страшно. В цілому селі хіба тільки дід Левко, як у власній хаті, на ній гостював, але він дуже довго нікому ані словом не обмовився ні про саму Могилу, ні про марево.
Одної ночі на святого Михаїла сів Левко на Могилі і задивився в похмуру далечінь. Вітер висвистував у вербах, дзвонив у сухе бадилля, часами бринькав у струни балабайки [14], що лежала на землі, добуваючи з неї тужливі тони. Хмари швидко і так часто пропливали по небу, наче йшли колони кінноти: деколи миготіли блідим одсвітом шишаки і вістря зброї, а потім знову зникали. Біля ніг старого лежав білий, як молоко, хорт [15] і весь час стриг вухами, що наче китиці розтріпаного шовку спадали на тонку шию. Час од часу зиркав на господаря і метляв хвостом.
13
Галчинець – село неподалік Бердичева.
14
Балабайка – інструмент з чотирма струнами, формою подібний до торбана.
15
Хорт – «Народ український має велику симпатію до полювання з хортами. Рідко можна побачити діда, який у себе не тримає хорта». (Примітка автора.)