Скажений чорнобильський собака

Також треба навчити папугу, щоб казав: «Зінько — другорічник!» От заходить Зінько до хати, а папуга йому з клітки:

— Добрий день!

— Здоров-здоров! — недбало відкаже той.

А папуга йому зловтішно:

— Зінько-другорічник!

— Що?! — вилупить очі Зінько.

— Зінько-другорічник!

— А щоб тобі здохла ця пташка! — скаже найкращий твій приятель.

Ні, не вчитимеш ти свого зеленого папугу таких дурниць, бо тоді неодмінно посваришся з Зіньком, а з ким же товаришуватимеш?

А чому й справді не вивчити його співати? Ото ти ще спиш, а вже співає!

А якби його навчити підказувати й брати з собою до школи? От коли ти збився чи забув щось, то він, сидячи в тебе за пазухою, й підказує вчасно, так що ніхто збоку й не почує. Е-е, ні, з підказуванням, либонь, нічого не вийде, а так би хотілось!

Ось і місто. Довгий кам’яний мур, а коло широкої брами людей товчеться! Продають різний крам. Ось глину білу продають, ось лежать купи жовтої. Дядько Василь тут не зупиняється, пробирається далі, за браму. А тут уже інший торг — колгоспи привезли курей, то продають із машин. Штурхотнява, крик, півняче й куряче кудкудакання. Дядько Василь обертається й змовницьки підморгує тобі: мовляв, не переживай, добились на місце, скоро вже матимеш свій гостинець, скоро!..

Веде тебе в якийсь закуток за лотками — скільки тут голубів! А й справді, виявляється, на базарі є ще й пташиний базар, а чому тобі не вірилось? Голубів продають якісь дядьки, ген жінка стоїть із кількома, хлопці. Де ж папуги? Папуг поки що не бачиш, зате в одного і в другого продавців — щиглики.

Дядько ходить, оглядає все; поступово чоло його супиться.

— Ти знаєш, — каже, — папуг ніде не видно. — І запитує в чоловіка, що продає опудала з шуліки: — Сьогодні були папуги чи ні?

— Здається, були, — каже той.

— І що — вже продано?

— Та, мабуть, продано, — каже той.

— От шкода, — скрушно зітхає рідний дядько Василь, і тобі стає гірко.

— А вам що — папугу? — питає чоловік. — То купіть у мене шуліку.

— Нащо нам шуліка? — заперечує дядько. — Нам папугу.

— Та шуліку краще — він не брехатиме.

— Шуліка ж неживий…

— Ото морока! Навіть краще — неживого купити, не доведеться доглядати.

Дядько Василь чухає потилицю, питає в тебе:

— Може, тобі шуліку?

Ти, не відповідаючи, дивишся вбік печальними очима… Дядько затіває з отим чоловіком балачку про папуг. В непоказного продавця є багато чого розповісти.

— Не треба?

Дядько знову печально дивиться на тебе, а ти знов одвертаєшся.

— Не треба, — зітхає рідний дядько Василь.

— Послухайте, що я вам розкажу про цього шуліку! — підморгуючи, збуджено вигукує чоловік.

Е, якби ж він тільки про свого шуліку розказував! А то він знає стільки всякої всячини про пташок, що не переслухаєш. Він, бачте, всеньке своє життя тільки й морочився з ними. Обличчя в чоловіка жвавішає, молодшає, кращає, сам він уже, либонь, і забув, чого прийшов на базар, теревенить і теревенить, а раптом: