Заметіль
- Автор: Хома Анна
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Видавнича компанія «АРС»
- ISBN: 978-966-2739-12-1
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Заметіль». Краткое содержание книги:
Там, куди впадеш, не буде соломи. Звідти немає стежки. Зате туди проникає з небес сліпуче сонце. Таке сонце можна побачити тільки на дні. І ти робиш свій крок, останній крок назустріч собі. І світ припиняє своє існування. Щоб розпочатися заново в тих, хто ще не знає себе. Новим витком, новим вихором заметілі.
Той, хто впаде, навчиться вставати. Той, хто встане, зможе розпочати шлях нагору. Той, Хто все знає наперед, вийде їм назустріч.
…Усім, не байдужим до зими, присвячується. Усім байдужим — також.
— Та що тут розуміти, правда, Стефо?
— Атож. Ота Вірка мала на ті часи хорошу роботу, квартиру, а сім’ї не мала, і утримувала за свої гроші всю іхню голоту. І ото взамін за її допомогу, це не я, це так люди говорять, правда, Стефо? — ця сімейка, коли від’їжджала, залишила їй одну свою дитину, наймолодшого сина.
— Як залишила?
— Ти нас питаєш? Мабуть, в оплату боргу.
— І що?
— І нічого, так і жили: вона хоче, щоб він називав її мамою, а хлопчисько… воно і біля своєї мами не втримається, а біля тітки і подавно, правда, Стефо? Десь чкурнув за кордон, я чула…
— Атож-атож. Давненько я його вже тут не бачила.
— А я бачила. Сьогодні зранку… Може вернувся…
Коли вони зайшли у будинок і подзвонили у квартиру на першому поверсі, довго ніхто не відчиняв.
— Ви скажете мені нарешті, звідки ви його знаєте?
— Ти теж його знаєш, Зенику.
— Щось мені вже не хочеться сміятись…
Двері врешті решт відчинили. На порозі виріс молодий чоловік у білій футболці і світлих джинсах. Мав вигоріле волосся, засмаглу шкіру і фізично треноване тіло.
Змінився. Дуже навіть. Подорослішав. Тільки очі залишились незмінними.
Першим, як завжди, отямився Зеник.
— Та-ак, а от і наш зниклий безвісті масажист. Подивіться, як він засмаг. На морях відпочивав чи, може, де в солярії, а, Гриб Володимирович? Поділіться своїм секретом. З простих людей вже весь загар зліз.
Молодий чоловік набрав у груди повітря, хотів щось сказати, але тільки розуміюче посміхнувся і відступив, пропускаючи їх до квартири. Зеник не вгавав.
— Не чекав? Нас не чекали, Сергію Романовичу, а ми приперлися. Здоров був, зраднику. Два роки ні слуху, ні духу від тебе. До речі, ти не забрав свою чесно зароблену платню. Але ми тобі грошей не принесли. Ми взагалі не збирались тебе тут побачити… А це що таке..? Що це таке?!
— Я зроблю вам чаю. Сідайте, будь ласка. Діми нема? Шкода.
— Слухай, Богдане, що це означає?
У кімнаті, куди їх завели, на дивані, на високих подушках лежала жінка, вік якої було важко визначити. Тому що її припухле обличчя вкривали крововиливи і садна. І з того, як вона лежала і дихала, було зрозуміло, що такі сліди є на всьому тілі.
— Пані Віро?..
Вона припинялась і ворухнула розбитими губами:
— Сідайте отутечки… що ж ви… сідайте… Ви прийшли в гості до мого синочка?
Сергій Романович зрозумів, що йому дійсно треба негайно сісти.
— До нас так рідко приходять гості… А ким ви йому будете?
— Богдан колись працював у мене… масажистом.
— Та ви що? Він же мені нічого не розказує…
Сергій Романович зустрівся поглядом із Зеником. Розв’язок їхньої задачки знаходився десь на відстані витягнутої руки. Треба було тільки добре подумати.
Але думати йому заважали спогади дворічної давності.
Два роки тому. Кінець осені.
Раптовий снігопад за дві години замів геть усі дороги, буксувала майже кожна друга машина, добре, що був пізній вечір, і аварій трапилося не так багато, як могло би бути. А сніг валив валом.
Вони поверталися з чергової ділової зустрічі, котра в просторіччі зветься п’янкою, хоча п’яними їх не можна було назвати. Ну, хіба не зовсім тверезими. Добре, що його новенькій п’ятидверній «Сузуці Гранд Вітара» височезні замети були по «коліна».
Біля Стрийського парку, там де дорога круто завертала униз до центру, просто на снігу біля огорожі сидів ще один не зовсім тверезий чоловік. По вуха виваляний у снігу, сидів так, ніби це було його улюблене місце для сидіння.
Порівнявшись з ним, Зеник опустив шибку і помахав йому рукою:
— Привіт братам по розуму!
Дивно, але п’яний не спав. Він підняв голову і в світлі фар стало видно, що це молодий хлопець. І ще стало видно, що він тремтить.
— Замерзне, бідака, до ранку, — зітхнув Зеник, піднімаючи шибку. — Нам пощастило, ми сидимо в теплі, в хорошій компанії, а йому напевне там холодно і самотньо. І страшно.
— Замовкни.
— Але ж Сергію Романовичу, які ви не душевні…
— Дімо, спини.
— Та ви що, я пожартував! Він має повне право сидіти, де хоче і з ким хоче. Ви бачите, він не збирається сюди йти. Йому й там добре.
Побачивши, що машина зупинились, п’яний спробував встати, але у нього це погано вийшло. Він завалився обличчям в сніг і цього разу не намагався навіть сісти.
— Дімо…
— Вже виходжу.
— Подуріли чисто, — висловив свою думку Зеник.