Господиня
- Автор: Майер Стефани Морган
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-617-538-050-5
- Переводчик: У. Григораш
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Господиня». Краткое содержание книги:
Переклад з англійської О. Риди, У. Григораш
Він ледве проник у свідомість. Може, примарилося? Може, то був койот, якого ми так чекали? Хтозна. Ми загубили хід думок і забули про звук.
Потім нас щось струснуло, смикнуло за занімілі руки. Не було сили благати собі швидкого кінця, проте ми все-таки на нього сподівалися. Зараз у тіло упнуться гострі ікла… Натомість нас почали штовхати, і ми відчули, як перевернулися горілиць.
На обличчя щось полилось — вологе, холодне і нереальне. Воно стікало на очі, змиваючи з них пісок. Повіки затріпотіли, зморгуючи краплі.
Та нам було байдуже до піску в очах. Підборіддя потягнулося догори у відчайдушному пошукові, рот слабко розтулявся і стулявся, наче у пташеняти, яке щойно вилупилося з яйця.
Вчулося зітхання.
А потім у рот полилася вода — ми жадібно її ковтали, захлинаючись. Коли ж закашлялися, вода зникла, і руки потягнулися по неї. Важкий ляпас по спині — і кашель минає. Ми знову здатні дихати. А руки хапають повітря, шукаючи воду.
Цього разу ми точно почули зітхання.
Щось притиснулося до потрісканих вуст, і вода полилася знову. Ми припали до неї, але цього разу обережно. Не те щоб ми боялись захлинутися, просто не хотіли, аби воду забрали знову.
Ми пили, поки шлунок не роздувся і не заболів. Вода закінчилася, і ми захрипіли на знак протесту. І знову кружальце притиснулося до вуст — ми жадібно ковтали, аж поки не висмоктали геть усе.
Ще один ковток — і живіт просто лусне, проте ми моргали, намагаючись сфокусувати зір і відшукати нову порцію води. Було дуже темно — на небі жодної зірки. Потім ми знову моргнули — і втямили, що темрява не в небі, а набагато ближче. Над нами нависла постать, темніша за ніч.
Шарудіння тканини і шелест піску під ногами. Постать розпрямилася, і ми почули різкий звук застібки-блискавки — оглушливий у цілковитій тиші ночі.
Наче лезо, різонуло очі світло. Ми застогнали від болю, затуляючи їх руками. Навіть крізь заплющені повіки світло було надто яскравим. Потім світло зникло, і ми відчули на шкірі чийсь подих — зітхання.
Ми обережно розплющили засліплені очі. Хай хто б то був, він сидів дуже тихо і нічого не говорив. Ми начебто відчували напругу моменту, але вона існувала десь далеко-далеко, за межами нас. Було важко думати про щось інше, окрім води в животі, і де дістати ще. Ми зробили спробу зосередитися і побачити, хто нас урятував.
Прокліпавшись, ми розрізнили щось густе й біле на темному обличчі — мільйони білих ниточок на тлі ночі. Коли ми здогадалися, що це борода (як у Санта-Клауса, втулив мозок), пам’ять відновила і решту обрисів. Все стало на свої місця: широкий ніс з поздовжньою зморшкою на кінчику, густі сиві брови, глибоко посаджені очі, зморшкувата шкіра. І хоча всі ці риси майже повністю сховала ніч, ми точно знали, який вигляд вони матимуть за денного світла.
— Дядьку Джебе, — здивовано прохрипіли ми, — ви знайшли нас!
Коли ми промовили його ім’я, дядько Джеб, що навпочіпки сидів поруч, випростався.
— Так, так, — сказав він, і його різкий голос викликав у пам’яті сотні спогадів. — Що, попалася?
Розділ 13
Присуд
— Вони тут? — прохрипіли ми. Ці слова хлинули з нас, як перед тим — вода з легенів. Крім води, це було єдине, що мало значення. — Вони дійшли?
У темряві з обличчя дядька Джеба було неможливо нічого прочитати.
— Хто? — запитав він.
— Джеймі, Джаред! — шепіт різав горло як крик. — Джаред був із Джеймі, нашим братом! Вони тут? Вони дійшли? Їх ви також знайшли?
Дядько Джеб ледь помітно завагався.
— Ні,— сказав він, як відрізав. У його відповіді не було жалю, жодних емоцій узагалі.
— Ні,— прошепотіли ми. Але то була не луна його слів, а протест: навіщо нас повернули до життя? Навіщо тепер нам воно? Ми знову заплющили очі й прислухалися до болю в тілі, аби він витіснив біль зі свідомості.
— Слухай, — промовив дядько Джеб. — Я… е-е-е… маю дещо зробити. Ти відпочивай, а я скоро повернуся.
Мозок не втямив значення його слів — для нас вони були порожнім звуком. Лежачи із заплющеними очима, ми чули, як повільно віддалявся хрускіт дядькових кроків. Ми не знали, в якому напрямку він пішов. Та й не хотіли знати.
Їх нема. Нема способу їх відшукати, нема надії. Джаред і Джеймі зникли — зробили те, на чому добре зналися, — і тепер ми більше ніколи їх не побачимо.
Всупереч нашому бажанню вода і прохолодне нічне повітря привели нас до тями. Ми перевернулися на живіт, аби знову заховати обличчя в пісок. Ми були дуже втомлені й, окрім фізичного виснаження, відчували щось глибше, болісніше. Слід поспати. Не думати — то все, що нам лишалося.