Вовк-тотем

Бат зітер крижані сльози рукавом, прив’язав ручку нагайки до зап’ястка, потім розв’язав за спиною пасок рушниці і, підтримуючи лівою рукою саму рушницю й ліхтар, приготувався до підходу зграї. У цю мить у нього в голові була тільки одна думка — вбити якомога більше вовків.

Чекати довелося довго, Бат так замерз, що вже ледь тримався в сідлі. Раптом ніби тихий низький вітерець промайнув крізь нього — зграя ступила на трясовину і зупинилася на східному березі болота, розчинившись у клубах сніжного туману. За мить зі зграї вислизнув один худий вовк і обережно попрямував до табуна, кожним кроком випробовуючи твердість криги під лапами. Бату він здався замалим, щоб стріляти. Зробивши декілька кроків, вовк раптом рвучко підвів голову і, пришвидшивши кроки, підтюпцем побіг до табуна. І не дочекавшись, поки він до нього дістанеться, з берега озера здійнявся білий вітер, мов сніжний дракон, і помчав до табуна, а потім швидко закрутився й зашурхотів навколо нього, здійнявши по цілому озеру клуби снігу, так що вже було не розібрати, де небо, а де земля. Скидалося на те, що це плем’я диких волохатих канібалів оточило велике вогнище і зв’язаних поряд з ним людей та тварин, що підуть їм на поживу, і почали дико співати й танцювати, збуджуючи апетит і радіючи перед бенкетом.

Сніжинки-пісчинки набивалися Бату в очі, тож він нічого не бачив, тільки відчував страшенний холод, від якого тремтіло все тіло. Вороний, який мав надзвичайно гострий нюх, теж тремтів усім тілом, окутаний клубами снігу, і жалібно переривчасто іржав, опустивши голову. Чорна ніч і біла хурделиця ще раз накрили бійню в степу, перетворивши на лід потоки крові.