Київська Русь

Зображення давньоруського воїна на срібному браслеті-наручі. XII ст. Київ

Успіхи об’єднавчої політики Мономаха позитивно впливали на внутрішній розвиток всієї країни. Зосередження в одних руках великого водного, шляху від Чорного до Балтійського моря сприяло значному збільшенню обсягів міжнародної торгівлі Русі і стимулювало тісніше економічне єднання всіх давньоруських земель. Не випадково літопис відзначає ріст і забудову саме тих міських центрів, які знаходилися на центральній економічній магістралі Русі: Києва, Новгорода, Смоленська, Ладоги, Переяслава та ін. Пожвавленням внутрішніх зв’язків і централізуючим значенням Києва, вірогідно, можна пояснити і спорудження Мономахом у 1115 р. мосту через Дніпро.

Серед заходів Мономаха, що сприяли стабілізації внутрішнього становища Русі, винятково важливе значення мала його законодавча діяльність. Одразу ж після утвердження на київському столі Володимир скликав у Берестові нараду за участю представників адміністрації Києва, послів Олега Святославича і розробив знаменитий “Устав”, власне — доповнення до юридичного кодексу “Руська Правда”. Нові статті хоча і не позбавляли лихварів і землевласників привілеїв, однак значно обмежували їх безконтрольну діяльність, що призводила до розорення городян і селян. Було визначено єдині проценти під грошові позички, встановлено термін стягнення боргу — три роки. Статті про закупів і холопів відображали тенденцію до обмеження і скорочення джерел рабської праці на Русі і засвідчували, як вважав Б.Д. Греков, розуміння Мономахом нових вимог господарчого розвитку країни[194]. У відомому “Повчанні” Володимир, безперечно, ідеалізував і перебільшував свої заслуги перед “простым смердом и убогою вдовицею”, однак і ті напівзаходи, які він змушений був під тиском народних мас запровадити в життя, дещо поліпшили їхнє становище.

Значно зміцнила Русь часів Мономаха і свої міжнародні позиції. Літературна пам’ятка ХІІІ ст. — “Слово о погибели Русской земли” — прославляє блискуче минуле Русі і серед її видатних діячів називає й Мономаха.

“То все покорено было богом крестьяньскому языку поганьскыя страны: великому князю Всеволоду, отцю его Юрью, князю Кыевьскому, дѣду его Володимиру Манамаху, которым то половьци дѣти своя полошаху в колыбѣли ... А Угры твердяху каменыи городы желѣзными вороты, абы на них великый Володимер тамо не възѣхал. А нѣмци радовахуся, далече будуче за синим морем. Буртаси, черемиси, веда и мордъве бортьничаху на князя великого Володимира. И Кюр Мануил Цесарегородский опас имѣ, поне и великыя дары посылаще к нему, абы под ним великый князь Володимер Цесарягорода не взял”[195].

Ця, безперечно, ідеалізована характеристика Мономаха відображує і успіхи зовнішньої політики Русі першої чверті XII ст. На відміну від останнього десятиліття XI ст., її можна кваліфікувати як наступальну. Насамперед це стосується русько-половецьких відносин. Дізнавшись про смерть Святополка Ізяславича, половці вирішили скористатися цим і напали на Русь, сподіваючись на чергову тривалу “урядову” кризу в Києві. Руські полки під проводом Мономаха зустріли половців під Виром і змусили їх відступити в степ. Це був останній антиполовецький похід, очолюваний Володимиром, подальшу боротьбу із степовиками він уже доручав своїм синам. Так,

1116 р. відбувся переможний похід Ярополка Володимировича і Всеволода Давидовича на Донець, під час якого було взято половецькі міста Сугров, Шарукань, Балин. Це змусило половців відкочувати в глибинні райони степів; коли 1120 р. Ярополк Володимирович вдруге пішов на Донець, половців там уже не було.

Антиполовецьку боротьбу цього часу полегшував розбрат, що почався в стані степовиків. 1116 р. проти половців, які панували над іншими племенами, виступили торки і печеніги. У дводенній битві половці зазнали поразки і відійшли до кордонів Русі, попросивши допомоги і притулку у Володимира Мономаха. Відчували половці тиск і з боку волзьких булгар, причому потерпілим виявилось саме те ханство, з яким Мономах мав родинні зв’язки, — його син Андрій був одружений з онукою Тугорхана. Вірогідно, що переможний похід руських дружин під керівництвом Юрія Володимировича на Волзьку Булгарію у 1120 р. був здійснений на прохання половців.

На півночі й північному заході Русі успішну боротьбу з неспокійними сусідами вів новгородський князь Мстислав Володимирович. 1116 р. він з новгородцями і псковичами здійснив похід проти чуді, під час якого “взя городъ ихъ именемъ Медвѣжа Глава (Отепя. — П.Т.) и погостъ бещисла взяша, и възвратишася въсвояси съ многомъ полономъ”[196]. Недоторканість західних рубежів охороняв другий син Мономаха — Андрій, якому з часом став допомагати ще й Мстислав.