Тихий американець. Наш резидент у Гавані

1

— Отой негр, що йде вулицею, нагадує мені вас, містере Уормолд,— мовив доктор Гассельбахер, дивлячись у вікно «Диво-бару».

Такий-бо вже був доктор Гассельбахер, що навіть через п’ятнадцять літ приятелювання чомусь величав свого друга «містером»: мабуть, для нього справжня дружба потребувала такої ж перевірки, як точний лікарський діагноз. І тому, може, тільки в годину смерті Уормолда, коли доктор Гассельбахер прийде, щоб засвідчити її, він назове, нарешті, свого друга Джімом.

Негр був сліпий на одне око і кульгав на одну ногу; на голові в нього стирчав старезний фетровий капелюх, а з-під подертої сорочки, наче з-під обшивки напівзруйнованого корабля, гостро випиналися ребра. Він обережно ступав по тротуару під пекучим січневим сонцем і пильно рахував кроки. Коли досяг «Диво-бару», то встиг налічити 1369. Відмірював крок повільно, щоб устигнути відзначити таке довжелезне число — «одна тисяча триста шістдесят дев’ять». Усі знали його тут, на площі Насьйональ, де він іноді зупинявся, аби вперти якомусь туристові пакет порнографічних листівок, а потім знову продовжував свою лічбу. Зате ввечері, повертаючись додому, старий знав напевне, скільки ярдів виміряв за день.

— Джо? — спитав Уормолд. — Не бачу, чим це я на нього так схожий, окрім того, що обидва ми криві. — Однак він усе-таки скоса глянув у велике дзеркало із написом «Cerveza Tropical»[75], неначе злякавшись, чи не зробився він І справді такий старий та чорний по дорозі від своєї крамниці до бару. Та ні, обличчя його хоч і припало трохи пилом, коли минав портові споруди, все ж було таке, як і раніш, — задумливе і зморшкувате обличчя сорокалітнього чоловіка, трохи молодшого за доктора Гассельбахера, проте кожен, глянувши на нього, одразу сказав би, що ці очі згаснуть скоріше, бо в них уже з’явилася лиховісна тінь — наслідок тяжких тривог, яких, на жаль, не вгамувати ніякими ліками.

Негр, шкутильгаючи, зник за рогом. Вулиця була сповнена гомоном незліченних чистильників взуття.

— Тут справа не в ногах... А ви хіба не помічаєте схожості?

— Ні.

— У нього всього-на-всього дві мети, — пояснив доктор Гассельбахер: — робити своє діло й лічити. Ну, і до того — він теж англієць.

— Н-не розумію...

Уормолд вихилив свою ранкову порцію «дайкірі»[76]. Сім хвилин ішов він до «Диво-бару», сім хвилин ітиме назад, шість хвилин на розмову з приятелем... Він поглянув на годинник і раптом пригадав, що той на хвилину спізнюється.

— Я хотів лише сказати, що він — порядний і надійний чоловік, — нервово закінчив Гассельбахер. — Ну, а як там Міллі?

— Чудово, — як завжди, відповів Уормолд, бо й справді вірив, що це так.

— Сімнадцятого їй мине сімнадцять?

— Еге ж. — Уормолд швидко озирнувсь, неначе боявся, що за ним хтось стежить, і знову поглянув на годинник.— Прийдете перехилити з нами чарчину?

— Неодмінно, містере Уормолд. А хто ще буде?

— Та, думаю, нікого, крім нас трьох. Адже Купер поїхав додому, бідолаха Марло й досі в лікарні, а Міллі, як мені здається, не водиться ні з ким із нового складу консульства. Отож я й подумав, чи не посидіти нам тихо, по-сімейному.

— Вважаю за честь належати до вашої сім’ї.

— То що, замовимо обід у «Насьйоналі» чи, може, там... не зовсім зручно?

— Тут вам не Англія й не Німеччина, містере Уормолд. Дівчата в тропіках дозрівають куди раніше.

Віконниці в будинку навпроти з грюкотом розчинились і почали ритмічно гойдатися під подувом вітру — чах-чах! — наче маятник старого годинника.

— Мені пора, — сказав Уормолд.

— Та ну-бо, ваші пилососи зачекають, містере Уормолд.

То був день гірких істин.

— ...Як і мої пацієнти, — посміхнувшись, докинув доктор.