Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча
- Автор: Селезнев Владимир
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-944-031-0
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча». Краткое содержание книги:
У книжці докладно й аргументовано розвінчується міф про самобутність і винятковість Росії, розповідається про поширені хибні думки з приводу “тисячолітніх російських брендів”, що їх Кремль активно пропагує в усьому світі.
Для широкого кола читачів.
1900 року лялька була представлена на Всесвітній виставці в Парижі, де завоювала золоту медаль за оригінальність форми і своєрідний розпис. Тоді ж з’явилися закордонні замовлення, а товариство “Російські кустарі” відкрило постійний магазин у столиці Франції. З 1909 року російська мотрійка вже постійна учасниця Берлінської виставки та щорічного ярмарку кустарних виробів у Лондоні. Варто зазначити, що неабиякій популярності іграшки багато в чому сприяли “Російські сезони” Дяґілєва — гастрольні виступи російських артистів опери та балету за кордоном.
Загалом популяризацію та просування мотрійки на світовий ринок можна назвати зразково-показовою маркетинговою кампанією. Звичайний сувенір став ідеальним проектом експорту російської культури за кордон.
Напевно, головне, що приваблювало в цих компактних сувенірах іноземців, — це творча фантазія художників. З кожним роком розпис мотрійок ставав усе яскравішим і різноманітнішим. Зображували дівчат у сарафанах, у хустках, з кошиками, клунками, букетами квітів тощо. З’явилися мотрійки, що зображають пастушків із сопілкою, нареченого з вусами і наречену у шлюбній сукні. У роки перебудови мотрійками стали правителі Росії аж до М. Ґорбачова. І, звичайно ж, створювали комплекти, що складалися з кількох десятків ляльок. У фондах Історичного музею в Москві, наприклад, зберігається екземпляр стомісної мотрійки.
Нині вже мало хто згадує про японське походження цієї ляльки, її вважають споконвічно російським брендом, який представляє російську культуру, і навіть експортують за кордон.
І насамкінець, пропонуємо читачам уважно подивитися на подану нижче світлину. Чи багато російського міститься у розпропагованому “російському стилі”? Прусський картуз і монгольська косоворотка на юнакові (про це йшлося у попередньому розділі), персидський сарафан і фінський кокошник на дівчині та на додачу ще і японський бог — мотрійка на задньому плані.
Чи багато російського у так званому “російському стилі”?
Отже, за роки свого існування російський національний одяг як чоловічий, так і жіночий, зазнав значних змін, запозичивши чимало в інших народів. Мода завжди щось запозичує, а останнім часом вона уже майже повністю інтернаціоналізувалася.
Розділ 10
САМОВАР І ПРЯНИКИ
За самоваром я і моя “Раша”
Нині тульський самовар є одним із символів Росії. Вважається, що на столі у кожного росіянина обов’язково має стояти самовар, який має створювати для іноземців враження російської патріархальної старовини. Однак винайдення самовара не належить росіянам.
Як відомо, самовар — це пристрій для кип’ятіння води і приготування чаю. Спочатку воду нагрівали внутрішнім паливником, що становив високу трубку, яку наповнювало деревне вугілля. Пізніше з’явилися й інші види самоварів — гасові, електричні.
Досі достеменно невідомо, хто і коли винайшов перший самовар. Деякі дослідники вважають, що до винаходу цього корисного пристрою причетні стародавні китайці й перси.
Самоварні прилади давно були відомі в Китаї, хоча вони, власне, не слугували для приготування чаю. Ці китайські посудини для кип’ятіння води називалися “хо-го” і мали всі ознаки сучасного самовара, поєднуючи в одній конструкції посудину для води, жарівню для вугілля і трубу, що проходить через посудину. З давніх-давен подібні прилади відомі також в Ірані.
Цікаві були різні пристрої для підігрівання напоїв у Стародавньому Римі. Один із них, найвідоміший, — аутепс, що його можна вважати античним самоваром. У високій, схожій на глечик, посудині було дві ємності: одна — для вугілля, друга — для рідини. Через спеціальний бічний отвір закладали розпечене вугілля, рідину наливали і виливали за допомогою черпака — крана не було. У спеку, до слова, замість вугілля посудину наповнювали льодом, що його привозили до міста з гір, і рідина охолоджувалася.
Існував і досконаліший самовар. У середній його частині була порожнина для вугілля із ґраткою знизу для попелу та доступу повітря. Між цією порожниною і зовнішніми стінками була рідина. Відкривши покришку, можна було побачити обидві ємності — в середині для вугілля і по периметру для рідини. Через спеціальне розширення збоку самовар заповнювався й відразу ж випускав пару.
За легендою перший самовар привіз Пьотр I із Голландії. Однак насправді цей пристрій з’явився в Росії вже після його смерті. Зараз не можна точно сказати, хто вперше привіз заморську дивину до Росії, але ідея сподобалася багатьом.