За браком доказів
- Автор: Тведт Кріс
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-688-046-1
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «За браком доказів». Краткое содержание книги:
Не має сумнівів і адвокат Мікаель Бренне, призначений захисником підозрюваного. Хоча справа і трагічна, вона не має юридичних проблем, є лише кілька дрібниць, які потрібно вирішити до того, як суд закінчиться, вважає Мікаель. Але що більше він запитує, то менше відповідей отримує. І коли відповіді нарешті починають надходити, те, що видавалося простою справою, перетворюється на суцільний жах.
Маркюссен мовчки потупив очі. За останні тижні він часто відводив погляд.
— Проїхали… Назви мені ключові моменти рапорту.
— Легко підсумувати. Якщо коротко, то докази доводять припущення, що Еріка Гансен опинилася на місці злочину вже після вбивства.
— Які саме докази?
— Вона вступила в калюжу крові відразу під дверима вітальні й, очевидно, пройшла вглиб кімнати.
— Ну, це аж ніяк не беззаперечний доказ, — скептично хмикнув я. — Убивши, вона могла вальсувати по всьому будинку… Хіба ми знаємо?
— Я знаю, — з притиском сказав Маркюссен. — Саме тому сказав так, як сказав.
— Гаразд! Далі!
— Ми також допитали матір Еріки, — він провів долонею по коротко стриженому волоссі. — Вона не багато чим нам допомогла. Того пообіддя вона ходила в гості до сестри свого покійного чоловіка. Коли виходила з дому, Еріка була такою ж, як завжди. Ніщо в доньчиній поведінці її не насторожувало. Мати повернулася додому пізно ввечері, Еріки не застала. Непередбачувана відсутність доньки трохи її занепокоїла, але невдовзі прийшла смс-ка: Еріка писала, що вирішила поїхати до міста. Мати заспокоїлася, хоча й почувалася розчарованою. Вона нічого не знала про події на хуторі Саннторв, про вбивство довідалася аж вранці.
— Чудово! То що з Ерікою?
Маркюссен погортав стос паперів перед собою, простягнув мені аркуш.
— Це я отримав сьогодні вранці.
Прочитати папірець багато часу не зайняло — кілька секунд лише. Фахівець клінічної психології, Ян Петер Тіллер, засвідчував, що Еріка Гансен дуже хвора, і поліція не може її допитувати.
— Знову! — вигукнув я і пожбурив аркуш на стіл. — Єдине, що він змінив у довідці, виписаній минулого тижня Маґнусові Саннторву, це дату.
Ґюннар Маркюссен розвів руками.
— Я не менше за тебе хотів би витрусити з неї вичерпне пояснення, але в цьому випадку маю зв’язані руки. Я все ж таки зателефонував психологові, щоб переконати його, яке величезне значення для слідства має її допит, однак той пихатий бевзь навіть слухати мене не захотів. Сказав, що про допит і мови бути не може, бо Еріка глибоко психічно травмована від побаченого, і зараз було б безвідповідально її турбувати.
Я зітхнув.
— Ти запитав, коли можна провести допит?
— Звичайно! За кого ти мене маєш? Як думаєш, що він відповів?
— Що на цю мить нічого пообіцяти не може.
— Точнісінько так і сказав! А ще додав, що запитання безглузде, і мав рацію. Я, справді, більше нічого не можу вдіяти.
Я міркував, намагаючись знайти якийсь лаз.
— За якою адресою мешкає Еріка Гансен? Щось не знайшов в інтернеті.
— Зазвичай приватні адреси поліцейських засекречені.
— Це зрозуміло, та здогадуюся, що ти знаєш.
— Хай так, але я не збираюся давати тобі адресу Еріки.
Я пересмикнув плечима.
— То й не треба, просто починай продумувати, що скажеш сьогодні увечері кореспондентові «ВҐ».
— Ти не посмієш!
Я підвівся.
— Чому, на бога, я маю не посміти, Маркюссене? Сам подумай, хто з нас двох більше втратить від цієї публікації…
Зо дві секунди Маркюссен роздумував, зважуючи свої шанси, і дав відповідь.
— Дякую, — я запхав папірець з адресою до кишені.
— Знаєш, Бренне, — промовив Маркюссен, — я щиро повірив у твою згоду не оприлюднювати цю історію перед пресою, повірив, ніби ти усвідомлював, що так буде правильно, але я помилився. Ти просто вирішив, що так буде легше тримати нас в узді, хіба ні?
Я довго дивився на нього.
— Не намагайся перекласти свою вину на мене. Маркюссене. Ти зробив свій вибір, тепер пожинай плоди.
На сходах поліційної управи я зупинився, застебнув на всі ґудзики пальто, затулився коміром від вітру та дощу й щойно тоді ступив на тротуар. Коли дійшов до площі Торге, тролейбус стояв на зупинці. Я встиг застрибнути. Повітря в салоні було важке від вогкості, шибки запотіли, а нечисленні пасажири мали такий вигляд, ніби оце вибралися у свою останню путь. Добре, що їхати недалеко, до Саннвікена, і я з полегкістю зітхнув, коли вийшов з тролейбуса. У плетиві тісних вуличок я доволі довго шукав правильну адресу. Маленький дерев’яний будиночок, у якому мешкала Еріка Гансен, був скромний, з облущеним тиньком. Затиснений між більшими й доглянутішими сусідами, він видавався надто крихітним, щоб там могла жити доросла людина.
Я кілька разів подзвонив у двері, потім притулився обличчям до шибки, але нічого не побачив через зашторені вікна. Я нерішуче постояв. На протилежному боці вулиці якийсь чоловік вигулював собаку. Він спроквола брів тротуаром, дозволяючи собаці запопадливо обнюхувати всі кути будинків та пожежні гідранти. Я перейшов вулицю, а чоловік сторожко спостерігав за мною.