Ген воїна

— Не може бути, — Андрій встав із-за столу і зробив кілька кроків бункером.

— Може. І не просто може, а так і було. Більш того, вчені і керівництво колишнього СРСР, одразу знайшли рештки човна і забрали його на вивчення, водночас приховавши правду від усіх.

— Марічко, це вже занадто.

— Помовч, ще зовсім трохи. Вчений, що був на човні, загинув, однак встиг відправити сигнал S.O.S. І тепер сюди прибула я, щоб дізнатися, що й до чого. Та, на жаль, сигнал отримали не лише ми. Вчені в СРСР, хоча й не додумались, як розшифрувати його, однак зрозуміли, що він адресований комусь за межами планети.

— А який сенс було все приховувати?

— Ти неуважно слухав. Уся справа в генах. Люди Землі генетично прагнуть влади над іншими. Ви створили країни, кожен царьок огородився муром і експлуатує інших. Ніхто не хоче втрачати владу і сприймає все нове й незрозуміле як особисту загрозу. За великим рахунком, уся Земля розділена між кількома сотнями людей. Вони тут головні, а всі інші на них працюють. І тому верхівці закінчення терміну ізоляції не потрібне. Хоча вони до кінця навіть не розуміють, про що йдеться.

— У мене зараз мозок вибухне, — Андрій сидів і дивився крізь монітор кудись вдалечінь, знову і знову прокручував у голові почуте і складав до купи факти.

— Ти мені не віриш, — Марічка навіть не питала, а просто стверджувала.

— А ти б повірила? Ти нічим не відрізняєшся від мене. Ти навіть говориш, як я.

— Якраз мова — то найпростіше. Моєму мозку достатньо кількох хвилин, щоб опанувати мову співрозмовника.

— А, я й забув, що я урізаний, — сумно посміхнувся Андрій. — Слухай, Марічко, я можу повірити в усе, що ти сказала, але де твій човен? Ти ж мала на чомусь сюди прибути?

— Логічно. Та наука не стоїть на місці. Ми вже давно використовуємо інші технології. Давай я дещо тобі покажу, йди сюди.

Марічка знову натиснула щось на пульті, і відразу ж стіна, розташована навпроти виходу з бункера, від’їхала кудись убік, відкрилося невеличке приміщення.

— Це що, душ?

— Який душ? — посміхнулася Марічка. — Ходи зі мною.

Вона зайшла до кімнатки, Андрій ухопив з ліжка автомат і зробив крок до неї.

— Залиш зброю.

Андрій вагався.

— Залиш, довірся мені. Вона тобі не знадобиться.

Чоловік поклав автомат назад і зайшов до кімнатки. Крутив головою, оглядаючи все навколо. Нічого особливого, стіни ніби металеві, схоже на кабіну ліфта.

— Дай руку, — Марічка накрила своєю долонею його долоню. Другою рукою натиснула щось на пульті, яким керувала і до цього.

«Універсальна штука», — встиг подумати Андрій, а двері в кімнатку зачинилися і на мить зникло світло.

— Ти готовий? — почув Андрій голос Марічки.

— Готовий? До чого…

Світло знову загорілося, стіна попливла вбік…