Пастка-22

— Так, сер. Але як мені впевнитись?

— Якщо ви не впевнені, тоді вважайте, що я тут, і йдіть звідси, поки не будете впевнені. Ясно?

— Так, сер.

— Жаль, що мушу отак з вами розмовляти, але так треба. До побачення.

— До побачення, сер.

— І дякую. За все.

— Так, сер.

— Віднині, — сказав майор Майор Майлові Майндербайндеру, — я вже не буду ходити в їдальню. Прошу подавати мені їжу до мого трейлера.

— Думаю, що це дуже добра ідея, сер, — відповів Майло. — Тепер я зможу подавати вам особливі страви, про які ніхто інший не знатиме. Я впевнений, що вам вони сподобаються. Полковникові Каткарту завжди подобаються.

— Я не хочу ніяких особливих страв. Я хочу, щоб мені подавали те саме, що й іншим офіцерам. Нехай посильний постукає раз у двері й залишить тацю на сходах. Ясно?

— Так, сер, — сказав Майло. — Цілком ясно. У мене припасено кілька живих менських лобстерів, до яких я можу подати відмінний салат із рокфором і два морожені еклери, які ми лише вчора доправили контрабандою з Парижа разом з важливим учасником французького підпілля. Так буде добре для початку?

— Ні.

— Слухаюсь, сер. Я розумію.

На вечерю того дня Майло подав смаженого менського лобстера, відмінний салат з рокфором і два морожені еклери. Майор Майор розсердився. Якби він відправив вечерю назад, то вона б пішла на смітник або комусь іншому, а майор Майор мав слабкість до лобстера, смаженого на вогні. Вечеряв він з докорами сумління. Наступного дня на обід був черепаховий суп по-мерилендськи й ціла кварта «Дом-Периньону» 1937 року, і майор Майор випив її не вагаючись.

Після Майла залишились тільки писарі в канцелярії, і майор Майор уникав їх, щоразу залазячи й вилазячи через тьмяне вікно свого кабінету. Вікно відстібалося, було велике і низьке, тому він легко заскакував у нього з обох боків. Щоб дістатися від канцелярії до трейлера, майор Майор, коли в полі зору нікого не було, шпарко завертав за ріг намету, стрибав у залізничний рів і мчав уперед, не підводячи голови, аж поки не опинявся під прихистком лісу. Порівнявшись із трейлером, він вилазив із рову і швидко перебігав до своєї домівки крізь густий підлісок, де єдиною людиною, яку він зустрів за весь час, був капітан Флюм, котрий, виснажений і примарний, якось у сутінках перелякав його мало не до смерті, раптово матеріалізувавшись перед ним у заростях ожини, щоб поскаржитись на Вождя Білого Вівсюга: той погрожував розпанахати йому горлянку від вуха до вуха.

— Якщо ви мене колись іще раз так налякаєте, — сказав йому майор Майор, — я розпанахаю вам горло від вуха до вуха.