Чорний хліб

Їх зустрів на вокзалі міцний звірюган на «секвої» й повіз кудись далеко, на берег річки, де у великому ресторані для них було виділено окремий понтон. І пара номерів на березі, у сосновому лісі. Достойно зустріли, одним словом. Потім під’їхало ще п’ятеро, один за одного страшніший — у мастях, із залізними зубами й давно зламаними вухами.

Старший з них назвався Мулею, він старанно переглянув на мапі всі Олегові наділи, потім подивився фотографії, які Сергій надибав у редакції місцевої газети, і підтвердив умови. Більш як двісті сорок тисяч він не дасть, це — крайня цифра. Їхні — десять відсотків, якщо все проходить чисто. Якщо господар захоче щось їм дати від себе, то це його не стосується. Якщо вони зможуть збити ціну, половина зекономлених грошей — їхня.

Сергій тоді аж зопрів від підрахунків у голові. І не помилився ж — було не сім, а десять відсотків, Ігор тільки очима блимає — типу, десять так десять. У ролі контактної особи їм представили того самого Артура, після чого кавалькада джипів собі поїхала, а з ними лишився водій і побажання добре відпочити — до понеділка номери й стіл сплачені. Вони з Ігорем тоді встигли спробувати усі види культурного відпочинку, враховуючи гідроцикли й дві зміни дівчат. Гарно посиділи.

І от що вони тоді насиділи: Ігор знав, що до Олега вже не вперше зверталися щодо продажу, та він усім відмовляв. Щоправда, до Майдану ціни були трохи інші — може, зараз він погодиться на двісті? Наступною мала бути думка про те, що Олегу зараз важко, може, йому і ста п’ятдесяти вистачить? Але Сергій не збирався озвучувати суму першим, а Ігор взагалі був слизький хлопчина — хрін його викупиш, коли триндить, а коли жартує.

Приїхавши додому, вони почали кожен зі свого боку пробивати, що там з паперами на ділянки — на кого записано, до якого терміну оренда, чия земля під маєтком. Виходило ніби чисто, але потім Олег поплив по річці й уся їхня схема за ним. Сергій тоді думав — може, це Муля вирішив діяти окремо й більш радикально? З того боку відповідь була: умови такі ж самі, дійте, нам все одно.

Тоді що сталося з Олегом? У те, що він самотужки впав, Сергій не вірив. Може статися будь-що, тільки не це. Він розпитав домашніх — напередодні Тарасович не пив. Олег взагалі зранку не вживав, рибалив на тому місці все життя. І весь досвід слідчого Щербука казав, що цього не може бути.

Потім з’явився прокурор Васильченко й з’ясувалося, що він теж у курсі подій. Їхали після похорону, а той і каже: «Це Муля через вас сюди лижі навострив?» Сергій тоді перелякався, і було чого — тепер доведеться десять відсотків на трьох ділити. Так от чому новопризначена людина так радо відгукнулася на пропозицію з’їздити на чужий похорон!

Вони зустрілися ще раз, і прокурор гарантував зі свого боку зниження ціни — з цією метою до хутора навідався наркоконтроль, забрали тих доходяг, що Гриша там тримав, так буде простіше розмовляти з Андрієм. І трохи охолонувши, Сергій зрозумів, що все правильно — це батько був йому другом, він вірив, що Олега б не нажухав, а малий… Цим Ігор нехай переймається — його ж похресник! Малий хай отримає доляху й валить.

Тоді на зустрічі обговорили й резервний план, якщо щось піде криво. З цією метою він розшукав адресу Ірини Дяченко, колишньої дружини Олега, яка мала тепер інше прізвище й жила десь у Запоріжжі. Якщо малий почне впиратися, нехай переписують маєток на Ірину, тоді Ігор поїде до неї й домовиться, а по паперах — то вже в прокурора голова болітиме, він свою справу зробив.

Тільки спокою все одно не було — спочатку Олег, потім цей капкан клятий… Пацани зранку зателефонували й сказали, що знайшли другий неподалік, у лісі, а він точно пам’ятав, що всі чотири лежали на столі. Хто ж тоді поставив його? Той, мабуть, хто й Олега втопив. І це бентежило капітана сильніше за всі інші проблеми. Хто ж цей могутній ворог, який чогось причепився до продажу маєтку й постійно заважав?

Його вчили спочатку знайти нульову точку справи, й він її шукав. Шукав попри те, що голова просто розривалася від шаленої суміші, яка до неї потрапляла останніми днями. «Коньячку б», — із сумом подумав Сергій і крикнув на підслідного: якщо той за хвилину не віддасть аркуш із зізнанням, висітиме на ньому все, що знайдеться по району з першого січня, включаючи овець, які зникли безвісти.

Викликавши конвоїра, він відіслав домушника геть й увімкнув комп’ютер. Думай, згадуй, шукай. Що тоді казав Олег, на горі? Що друг загинув десь у Кемеровському краї, що працював кимось на кар’єрі. І казав же, як того звати, казав! А дехто так зрадів горілці, що не додумався записати. Тепер цей дехто шукатиме загадкову загибель десь навесні, десь бозна-де.

За годину пошуку по сторінках тамтешніх газет він знайшов чотири мокрі весняні справи — одну відкинув одразу, бо там жінку придушили. Ще одна відпала сама собою — там крякнув молодий пацан, він не міг бути старим товаришем Олега по Півночі. Лишалося дві — одного зарізали в гуртожитку, ще один упав п’яний з вишки. Обидва середніх років.

Другий випадок, звичайно, краще б класифікувати як «помер здуру», а не «загинув», хоча для дружини, навіть колишньої, все трагічне. Ще подумавши, Сергій відкинув паданка — той мав прізвище Сорокін, так само звали начальника слідчого відділу, якби подібне прозвучало — він би зреагував. Такого б він не забув.