Людина повертається з минулого
- Автор: Райнов Богомил
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Любим Копиленко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Людина повертається з минулого». Краткое содержание книги:
Свій твір — роман «Людина повертається з минулого» — болгарський письменник Богомил Райнов присвятив працівникам карного розшуку.
Автор цікаво розповідає про їхню складну, напружену, небезпечну роботу, про те, як кожен з них віддає себе єдиній меті — очищенню соціалістичного суспільства від усього, що заважає людям жити.
Я сів на один і гостинно вказав пістолетом на другий. Танев сів неохоче, але спокійно.
— Може, запропонуєте що-небудь? — сказав я. — Адже до вас прийшов гість.
— Що ви п'єте? — запитав сухо Танев, поставивши переді мною чарку.
— Мастику.
— Як бачите, мастики нема… — байдуже зауважив господар.
— Невже Медаров усю випив? — здивувався я. — Чи те, що залишилося, ви вилили йому на одяг?
— Не розумію, про що йдеться…
— Не розумієте? Оце так. Резидент гестапо, а не розумієте таких простих речей.
— І цього натяку теж не розумію.
Темні очі дивляться байдуже. Не віриться, щоб ці очі коли-небудь від чогось ніяковіли.
— Гаразд, — промовив я, зітхнувши. — Почнемо спочатку. Я думав, що ви ділова людина і ми швидко порозуміємося, але якщо ви не такий, то почнемо спочатку. Де ви були останні три місяці?
— У провінції.
— Провінція велика. Більше ніж сто тисяч квадратних кілометрів. Де точно?
— Переважно в Банкя.
— З якою метою?
— Відпочинок. Води.
— Відпочинок від чого? Вашою основною професією, наскільки мені відомо, є неробство.
— Раніше я працював.
— Знаю. В гестапо. Але ж тепер не працюєте. А втім, з чого ви живете, якщо не секрет?
— Батько мені залишив дещицю…
— Коли помер ваш батько?
— Вісім років тому.
— В такому разі ота «дещиця», видно, чималенька, якщо утримує вас стільки часу.
— Я живу скромно.
— Це мені відомо: машина, поїздки у провінцію, гулянки через день, подарунки Мімі й іншим веселим істотам. Більше ніж скромно. Кого ви посилаєте розмінювати для вас золоті монети?
— Які монети?
— Що за питання? Ті самі, що ви успадкували від батька. Чи, може, у вас є інші?
— А!.. Справді, — Танев кивнув, наче йшлося про забуту дрібничку, про яку тільки-но пригадав. — Батько справді залишив мені певну суму, але основну вартість становили родинні коштовні речі. Я продавав їх поступово.
— Гм… Поки що ви збрехали тричі. Побачимо, скільки буде далі. Чи не можете ви мені пояснити, як сталося, що ваш від'їзд збігся із звільненням Медарова?
— Я не знаю, коли Медаров вийшов з тюрми.
— А від кого довідалися, що він вийшов? І коли саме?
— Од вас довідався, тільки що, — відповів Танев, дивлячись мені в очі.
— Ваша безсоромність справді небачена, — зауважив я. — На жаль, самою безсоромністю нічого не досягнете.
— Хіба я не казав вам, що три місяці мене не було? — сухо нагадав Танев. — Тільки вчора повернувся.
Я дістав лівою рукою цигарку, так само однією рукою запалив сірника. Пістолет був уже не потрібен мені, але я тримав його — хай весь час маячить перед очима співрозмовника. Колись Танев любив таку зброю. Хай тепер вона трохи подратує йому очі. Я затягнувся кілька разів цигаркою, допитливо вдивляючись у матове обличчя. Потім поволі мовив:
— Бачте, Танев, свій план дій і захисту, кажучи відверто, ви склеїли розумно. Проте він має велику ваду: якщо обірветься хоч одне кільце, весь ланцюг захисту розпадеться. А таке кільце вже є. Йдеться про Мімі.
— Не розумію, — наполягав на своєму Танев.
— Пусте, я поясню вам, — кивнув я терпляче. — Ви, мабуть, індивід з надприродними властивостями: лікуючись у Банкя, одночасно були і в Софії. Зустрічалися з Мімі, розпитували її про Медарова і навіть дали їй подвійну дозу фанодорму, щоб приспати Медарова. Кажучи «дозу», я маю на увазі смертельну дозу. Отже, у вашому плані не було передбачено пробудження. Я вам сказав: кільце з Мімі обірвалося, й усе пішло шкереберть.
Танев слухав мене уважно, але байдуже. Коли він заговорив, у його словах не було й сліду хвилювання:
— Якщо «обірване кільце» — ота нікчема, яка постаралася мене очорнити, то мушу вас запевнити, — що це дрібна жіноча помста. Їй було не досить, що я пустив її у хату, вона спробувала ще сісти мені на шию. Коли ж я відмовився одружитися з нею, вона силкується відплатити. Якщо всякий наклеп — це доказ…
— Не хвилюйтеся, — спинив я Танева. — Доказів більш ніж треба. Ви, наприклад, твердите, що весь час були в Банкя, а тим часом вашу машину кілька разів бачили в Софії.
— Я давав машину двоюрідному братові. Він їздив до столиці у справах.