Майстер і Маргарита
- Автор: Булгаков Михаил Афанасьевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- Переводчик: Микола Білорус
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Майстер і Маргарита». Краткое содержание книги:
«Цілу справу зшили», — подумав Іван. А головний навиклим оком проглянув аркуш, буркнув: «Угу, угу…» і перемовився з супутниками кількома фразами маловідомою мовою.
«І латиною, як Пілат, говорить», — сумно подумав Іван. Тієї миті одне слово примусило його здригнутись, і слово це було «шизофренія» — гаті-гай, ще вчора його промовив триклятий чужоземець на Патріарших ставках, а сьогодні ось повторив професор Стравінський.
«Отож і це знав!» — тривожно подумав Іван.
Головний, очевидячки, взяв собі за звичай погоджуватися з усіма і тішитися всьому, хоч що б йому казали довкола, і висловлювати це, примовляючи: «Славно, славно…»
— Славно! — сказав Стравінський, повертаючи комусь аркуш, і звернувся до Івана: — Ви — поет?
— Поет, — понуро відповів Іван і вперше притьмом відчув якусь незбагненну відразу до поезії, а його власні вірші, які пригадались йому цієї миті, здалися чомусь неприємними. Морщачи обличчя, він у свою чергу спитав Стравінського:
— Ви — професор?
На це професор Стравінський згідливо-люб’язно похилив голову.
— І ви — головний тут? — вів далі Іван.
Стравінський і на це вклонився.
— Мені з вами треба поговорити, — багатозначно сказав Іван Миколайович.
— Я для цього і прийшов, — відгукнувся Стравінський.
— Річ ось у чому, — почав Іван, відчуваючи, що настала вирішальна мить, — мене тут у божевільного пошили, ніхто не хоче слухати!..
— О ні, ми вислухаємо вас дуже уважно, — серйозно й заспокійливо сказав Стравінський, — і в божевільного шити вас ні за що не дозволимо.
— Тож слухайте: учора ввечері на Патріарших ставках я зустрівся з таємничою особою, чужоземцем не чужоземцем, який наперед знав про смерть Берліоза і особисто бачив Понтія Пілата.
Почет мовчки і незворушно слухав поета.
— Пілата? Пілат — це той, що жив за Ісуса Христа? — мружачись на Івана, запитав Стравінський.
— Той самий.
— Ага, — сказав Стравінський, — а цей Берліоз загинув під трамваєм?
— Так, його саме вчора при мені і зарізало трамваєм на Патріарших, а цей загадковий громадянин…
— Знайомий Понтія Пілата? — запитав Стравінський, який, вочевидь, відзначався великою кмітливістю.
— Саме він, — підтвердив Іван, вивчаючи Стравінського. — Так от він сказав наперед, що Аннушка розлила олію… А він і послизнувся саме на тому місці! Як ви на це подивитесь? — багатозначно спитав Іван, розраховуючи справити великий ефект своїми словами.
Але цього ефекту не було, а Стравінський звичайнісінько поставив наступне питання:
— А хто ж ця Аннушка?
Це запитання трохи роздратувало Івана, обличчя його, пересмикнуло.
— Аннушка тут нічого не важить, — промовив він нервуючи. — Біс її знає, хто вона така. Просто дурепа якась із Садової. А важить тут те, що він наперед знав, розумієте, наперед знав про олію! Ви мене розумієте?
— Дуже добре розумію, — серйозно відповів Стравінський і, торкнувшись коліна поетового, додав: — Не хвилюйтесь і продовжуйте.
— Продовжую, — сказав Іван, намагаючись упасти в тон Стравінському і знаючи з гіркого досвіду, що тільки врівноваженість допоможе йому, — так от цей страшний тип, а він бреше, що консультант, має якусь надзвичайну силу… Наприклад, за ним поженешся, а догнати його — не доженеш. А з ним ще двоє, також гарні, але на свій копил: якийсь довготелесий у битих скельцях і, окрім цього, неймовірних розмірів кіт, що самостійно їздить трамваєм. Окрім того, — Іван, якого ніхто не перепиняв, говорив щодалі запальніше і переконливіше, — він особисто був на балконі в Понтія Пілата, у чому немає жодних сумнівів. Так що ж це таке? Га? Його слід негайно заарештувати, а то він накоїть несказанного лиха.
— Так ось ви і домагаєтеся, щоб його арештували? Правильно я вас зрозумів? — запитав Стравінський.
«Він тямковитий, — подумав Іван, — слід визнати, що серед інтелігентів також трапляються на диво розумні. Цього не заперечиш», — і відповів:
— Цілком слушно! Та як же не домагатися, ви поміркуйте самі. А тим часом мене силоміць затримали тут, тицяють в очі лампу, купають у ванні, про дядечка Федю розпитують!.. А його вже на світі давно нема! Я вимагаю, щоб мене якнайшвидше випустили.
— Ну що ж, славно, славно! — відгукнувся Стравінський. — От і з’ясувалось усе. Справді, яка рація затримувати в лікарні людину здорову? Гаразд. Я вас зараз же випишу звідси, якщо ви мені скажете, що ви нормальні. Не доведете, а тільки скажете. Отже, ви нормальні?
Запала цілковита мовчанка, і дебела жінка, яка вранці ходила коло Івана, побожно глянула на професора, а Іван ще раз подумав: «А таки розумний».