Марево
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1956
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Марево». Краткое содержание книги:
Дервіш простелив плащ на підлозі, став на коліна обличчям до сходу й почав молитися. Ті, біля дверей, зробили те ж саме.
«Моляться, — подумав Олег. — Ну, зараз після молитви вони мене прикінчать. Це вже ясно, як день».
Дервіш поводився зловісно. Він вже не молився, не вигукував своїх слівець, а просто стояв на колінах і, схиливши голову на плече, до чогось прислухався. В цей час за дверима раптом пролунав такий звук, ніби заскрипіло давно немазане, дерев'яне колесо. Трубачов здригнувся від несподіванки і від радісного передчуття: хтось мабуть, спускається з перевалу, і ці головорізи тепер мусять відпустити його. Але ні дервіш, ні його помічники не звернули на звук ніякісінької уваги. І Олег зрозумів, що він даремно радів: то кричав його ослик, мабуть, передчуваючи близьку загибель свого хазяїна.
Як тільки осел за дверима замовк, дервіш схопився і повернувся обличчям до Олега. Чорнобороді теж підвелися з колін і мовчки тупцювалися на одному місці. Дервіш підскочив до одного з них, вихопив у нього з піхов кинджал, спробував чорним худим пальцем лезо й передав кинджал бандитові. Потім він зробив те ж саме з кинджалом другого бандита.
— Ех, падлюки! — вигукнув Олег. — Невже для вас вбити людину все одно, що зарізати курча? Що ви собі думаєте?..
Дервіш завищав і ткнув своїм кістлявим пальцем у груди Трубачову. І той зрозумів: це все, кінець. Він вирішив, коли ці бандити кинуться на нього, спробувати дати хоч одному з них ногою в сонячне сплетіння, а вже з одним потім він би якось справився.
В ту саму хвилину, коли один з бандитів наставив поперед себе довгий синюватий кинджал, верхній отвір халупи несподівано закрився чимсь темним, і хрипкуватий, але веселий голос Хедаята вигукнув:
— Хабардар![30]
Дервіш підняв голову і побачив, що прямо на нього націлені два круглі дула рушниці. Бандити злякано позадкували і поспішно, не потрапляючи в піхви, почали ховати свої кинджали
— Клянусь сонцем моєї бабусі, — весело сказав Хедаят, — що ви хотіли взяти гріх на свої душі, зробивши велику неприємність цьому прекрасному руському юнакові. Я рад, що став вам на заваді.
— Ти син свині! — зашипів на нього дервіш.
— Ти зараз відчиниш двері й випустиш руського, інакше я натисну на маленький гачок своєї рушниці і твоя нога посковзнеться на глині буття.
Бандити кинулися відчиняти двері. Олег вийшов з халупи. Блідий, відчуваючи слабість в ногах, він мимоволі обіперся на плече Хедаята, який стрибнув з даху халупи.
— Як ти догадався поїхати слідом за мною? — запитав Трубачов. — Ти зробив мені неоціненну послугу. Не знаю навіть, як тобі дякувати.
— Для чого ж дякувати? — здивувався Хедаят. — Хіба це не був мій обов'язок — захистити тебе від бандитів? Та, крім того, я сам ніколи б не догадався поїхати слідом за тобою. Це Сетард. Її добре серце відчуло, що ти потрапив у біду, і тому вона наполягала, щоб ми кинулися навздогін за тобою. Я й сам зрозумів, що негаразд залишати тебе одного в чужих невідомих місцях. Ми їхали всю ніч. І от біля цієї халупи ми побачили твого осла і цих коней. Подивися, будь ласка, чи не впізнаєш ти якогось з них.
Олег глянув на коней, що були прив'язані до стовбура старого ялівцю, і навіть протер очі від здивування: поряд з двома вороними жеребцями стояв золотистий ахалтекинець, мов дві краплі води, схожий на того, що його показував їм на заставі капітан Чемерисов.
— Огир з золотими зубами? — вигукнув Трубачов.
— Переконайся, — сказав Хедаят і, підійшовши до коня, підняв йому верхню губу.
Зуби в коня були золоті.
— Тут вже я нічого не розумію, — розвів руками Олег. — Цей огир, дервіш… — Вони переслідують нас скрізь, мов якась невблаганна доля… Що це значить?
— О, я розповім тобі, що знаю, — заспокоїв його Хедаят. — Цей дервіш — зовсім не свята людина. Колись він був басмачем на землі твоєї батьківщини, потім тинявся десь в Афганістані, а коли в пустині з'явився Алаяр-хан, власник оцього золотозубого скакуна, дервіш-басмач прийшов до нього. Він служить шпигуном Алаяр-хана і доктора Томберга, де я бачив його десятки разів.
Він приїздив до місіонера в різному одязі, привозив у притулок якихось зв'язаних людей і навіть вбитих… Про нього говорять, що він може за один день проїхати п'ятнадцять фарсахів[31]. Він літає по пустині й горах, мов ураган, і сховатися від нього ніхто не може.
— Я зустрічав його вже кілька разів, — сказав Олег. — Але мені здавалося, що це різні дервіші, просто дуже схожі між собою.
30
Хабардар! — стережись!
31
Фарсах — міра довжини, приблизно 6–7 км.