Місто
- Автор: Підмогильний Валеріян
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Місто». Краткое содержание книги:
Потім йому стало шкода Бориса. Щасливі все-таки нагадують хворих і потребують обережного поводження. Щастя кінець кінцем — це недуга душевної короткозорості, можливе воно тільки в умовах неповного обчислення обставин і неповного знання про речі. Гострий зір таке саме лихо, що й сліпота, й найнещасніші люди — астрономи, що на ясному сонці бачать прикрі плямки.
Почасти збентежений близькою зустріччю з щасливою людиною, а ще більше — неминучістю прощатись сьогодні вночі з мусінькою, хлопець був сумний і не міг цілком спожити радість від давно бажаної зміни помешкання, початку незалежного простування в прекрасний світ. Хоч він і розраджував себе словами мусіньки, що обіцяла не стримувати його, коли стане непотрібна, але був вельми непевний, чи визнає вона себе за непотрібну саме в той час, як і він це зробить.
Він зітхнув і нудився аж до ночі, навіть лютував з несправедливості можливих неприємностей за всі ті послуги, що він родині Гнідих учинив.
Дійсно, коли він, ніби жартома, оголосив новину, вона розітнулась над Тамарою Василівною громовим ударом. На мить вона якось принишкла, і хлопець злякався, чи вона, бува, не зомліла. От була б морока!
Аж ось вона зашепотіла так тихо, що він ледве розбирав її слова:
— Ти підеш... Я згодна... Я знала... Перед тобою ще все. Лишися тільки до осені... Восени ти підеш... Падатиме лист. Будуть тихі вечори... Тоді ти підеш... Хай це буде маленька жертва — перед тобою ж усе... Життя, щастя, молодість! Перед тобою все... Я прошу крихітку... Це так важко? Ти такий скупий? Ти не хочеш корови порати? Ну, візьмемо робітника... Переходь до кімнати... Що ти хочеш? Ну, не до осені... На один місяць! На тиждень! На один день, тільки не зараз, не зараз!
Він дав їй висловитись і сказав, повиваючи свій голос жалем і смутком, силкуючись виявити глибоке співчуття до її горя:
— Справа так з кімнатою повернулась... Мусінько, я ж приходитиму до вас...
Вона раптом відкинула його руку, що простяглась її обійняти.
— Ти ще й брехун! — промовила вона вголос. — Ти хочеш мене дурити? Я взяла його з вулиці, як байстря, а воно мені милостиню подає!
Хоч яке непевне було його становище, а слова ці він прийняв як страшенну образу. Він — байстря? Склав максимум, перейшов на другий курс інституту, має громадське навантаження, пише оповідання, якими зацікавився відомий поет, — і він байстря! Та чи не досить йому панькатись із цією бабою? Але не встиг він добрати відповіді, свого вщербленого самолюбства гідної, як Тамара Василівна погладила йому голову.
— Не сердься, Степанку, — сказала вона так покірно, що він міг задовольнитись, — боляче мені... Але все це дурниці. Завтра підеш. Завтра, через тиждень, через два — однаково це треба пережити! О, любенький, ти навіть не розумієш, що тут переживати! Підеш собі, свистячи, і гаразд! Я теж не плакатиму. Плаче той, хто сподівається розради. А я самотня. Максим пішов. І ніколи не вернеться.
Вона тихо засміялась, потягуючись.
— Пам'ятаєш, я розповідала тобі про себе?
— А що?
Він радий був слухати ще раз про все її життя спочатку, аби про завтрішню розлуку вона не згадувала, хоч у даний момент оповідання її заздалегоди здавались йому малоцікавими.
— Тоді не сказала тобі головного... Я нікого не любила.
Він не втямив гаразд, у чім річ.
— Тебе я полюбила першого, — вела вона. — Раніш я не сміла... через сина. Як я ненавиділа його іноді! Ти ж не знаєш, Яка я була гарна... Одежа пекла мені тіло, я спала без сорочки, вона жалила мене. Це було страшенно давно. І от прийшов ти...
Вона тихо поцілувала його в чоло.
— Я не вірила в Бога... тобто колись вірила. А коли побачила тебе, знову почала молитись. Дарма! Я прийшла до тебе, як сновида. Ти відіпхнув мене — я пішла. Покликав — я прийшла. Воля моя зломилась.
Вона стиснула йому руки.
— Завтра ти підеш і йтимеш довго-довго. Минатимеш багатьох людей. Мені теж, може, лишаться довгі дні, тільки не зустріну я вже нікого. Багацько порожніх днів, якщо я спатиму ночі. Зриватиму їх, як листки з календаря, і з другого боку їх не буде написано нічого. Потім прийде смерть. Це страшно. Скажи ж що-небудь!
Він стенувся. Було в її словах щось невимовно важке й безнадійне. Вони знову стали ледве чутним шепотом, що відсував його в незмірну далечінь, вони падали йому в душу краплями теплої олії, розм'якшуючи там усі затужавілості, розгладжуючи всі зморшки та бганки, збуджуючи в ній спокійну, радісну чулість.
— Що, мусінько, — сказав він задумано. — Кажіть ви, я мушу мовчати. Нічого я не знаю. Не знаю, що буде зі мною. Але одно я зрозумів — живемо ми не так, як хочемо, й... мусимо робити іншим боляче. Це я зрозумів. Іноді буває гарно, як зараз. Затишно, тихо. Те, що ви зробили для мене, ніхто вже не зробить. Мусінько, ви це знаєте, я мало думав про вас, коли ви біля мене були, але завжди згадуватиму, коли вас не буде.