Над прірвою у житі [The Catcher in the Rye - uk]

Отож купив я квитки на виставу з Лантами, взяв таксі й поїхав до парку. Краще було б, звичайно, сісти в метро абощо — адже гроші в мене помалу кінчалися, — але не терпілося скоріше забратися з того чортового Бродвею геть.

В парку було противно. Ніби не дуже й холодно, але сонце показуватись усе не хотіло, і довкола жодної тобі живої душі — тільки собачий послід, харкотиння та недокурки сигар біля лавок, де сиділи діди. А лавки такі мокрі, що, здавалося, сядеш — і промокнеш до живого тіла. Все це страшенно пригнічувало, і часом, хтозна навіть чому, на тілі в мене аж сироти виступали. Зовсім не відчувалося, що скоро буде Різдво. Не відчувалося, що взагалі що-небудь буде. І все ж я поспішав до головної алеї — туди, де Фібі звичайно каталася на ковзанах. Вона любить кататися ближче до оркестру. Аж смішно: саме там любив кататися на ковзанах і я, коли був малий.

Та коли я дійшов до головної алеї, Фібі ніде не було видно. Катались якісь діти, двоє хлопчиків, підкидаючи вгору м’яча, гралися в «штандер», але Фібі ніде не було. Раптом я побачив дівча її років — воно сиділо саме на лавці й прикручувало ковзана. Може, думаю, ця мала знає Фібі і скаже, де її можна знайти абощо. Я підійшов, сів поруч з нею на лавку й запитав:

— Ти часом не знаєш Фібі Колфілд?

— Кого? — каже. На малій були штани і десятків зо два светрів. Очевидно, ті светри їй в’язала мати — такі вже незграбні, як мішки.

— Фібі Колфілд. Ходить у четвертий клас. Живе па Сімдесят першій вулиці. Отам через…

— А ви знаєте Фібі?

— Ну звісно. Я ж її брат. Не знаєш, де вона?