Острів Робінзона

— Звичайно!

Ягуара не чіпали, і він спокійно сидів у дірі. Тоді ми вирішили чекати, поки зовсім не розвидниться, і потім засипати його стрілами одночасно з трьох луків. Стріл у нас було штук тридцять. Треба було поспішно стріляти, щоб позбавити його сил раніше, ніж він, лютуючи, насипле собі досить велику купу землі і вискочить з ями.

Чекали з півгодини. Сонце зійшло. Під час цієї перерви ми нашвидку, стоячи з луками напоготові, з'їли по кілька жовтих яблук. Звір причаївся, не подаючи жодного звуку. Ми знали, що я не завдав йому смертельної рани.

— Цілити в очі! — нагадував я. — Не в череп, бо його не проб'єш. Спокійно! Зараз усе залежить від влучних пострілів.

Ми стали навколо ями, кожен з іншого боку, і на даний знак зірвали покриття з гілля, відкриваючи пастку.

Ягуар примружив очі, нагнув голову, тіло напружив, немов готуючись до стрибка, але не стрибнув, причаївся. Втупив у нас палаючий погляд. Його жахливі очі кидали стільки ненависті, що в мене аж мурашки побігли по спині. Шерсть у нього була жовта, цяткована чорними плямами. Це був справжній велетень: заповнював усю нижню частину ями.

Ми вистрілили майже одночасно. Найвлучнішим був постріл Арнака, бо його стріла ввійшла хижакові прямо в око. Чи впилася в мозок — невідомо. Пронизливе ричання, стрімкий стрибок. Стрілу звір вирвав лапою. Не дострибнувши до верхнього краю, ягуар важко звалився в яму, аж земля застогнала.

— Далі! Швидше стріляти! — гукнув я в нестямі. Ми стріляли запально, завзято, сповнені шаленим бажанням помсти.

— В друге око! В друге око! — кричали хлопці. Незважаючи на те, що ягуар шалено метався, стріляти в нього було легко. На такій незначній відстані майже всі стріли влучали в його тіло. Найбільше потрапляло в шию. Кров бризкала на всі боки. Але потвору, здавалося, не можна було знищити. Ягуар був утиканий стрілами, а все ж з незрозумілою силою спинався, розривав стіни пастки, обвалював купи землі. При цьому ричав, скреготав, пирхав, аж вуха пухли.

Огортав мене розпач: запас стріл закінчувався, а тимчасом звір, завзятий, непереможний, усе ще страшенно лютував. Ще кілька хвилин — і він зовсім засипле яму і вибереться наверх.

— Каміння! Несіть каміння! — крикнув я до хлопців, вказуючи на вхід нашої печери.

Зрозуміли. Схопилися, побігли. А я тим часом списом спихав ягуара в яму. Принесли каміння. Обома руками я схопив камінь завбільшки з три цеглини і, старанно примірившись, щосили кинув ягуарові в голову. Звір глухо застогнав і приголомшений упав на дно ями. Знову камені в руки і знову в нього!

Але ягуар, на наш подив, негайно опам'ятався, встав і почав лютувати, як і раніше. Його живучість проймала нас таким жахом, що на хвилину ми зупинилися онімілі. На роздуми не було часу. Ягуар розривав стіни з такою силою, що незабаром міг вискочити з ями. Все відбувалося з блискавичною швидкістю. Протягом наступної хвилини боротьба мусила вирішитись. Лишився ще один одчайдушний засіб: вогонь.

— Вагура! — крикнув я. — Розведи велике вогнище! Тут, біля самої ями!