DUTY FREE
- Автор: Форостина Оксана
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Кальварія»
- ISBN: 978-966-663-400-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «DUTY FREE». Краткое содержание книги:
— Закінчиться ця бодяга, поїдемо дивитися місцеві заклади для достойних людей, — прошепотів Тарас після того, як хлопець, притискаючи до вуха мобілку, вийшов до іншої зали.
— Цього хлопця? Він ніби менеджер в ресторані, до нього?
— Угу. Власник запрошує.
Секретар міськради тим часом завершив промову вигуком: «Слава Україні!», — й біля фуршетних столів почалося пожвавлення. Елайджа тільки-но занурився в розмову з дуже розумною і симпатичною ейчар-менеджеркою одного з тутешніх молочних комбінатів, як Тарас знову потягнув його в якісь коридори та закапелки, поміж зламаних стільців, ящиків з коньяком, знуджених кельнерів, вони вийшли через чорний хід, де на дворі їх чекала величезна, як автобус, Toyota Land Cruiser. На передньому сидінні сидів той самий заборовілий менеджер ресторану, на місці водія — трохи старший боров у чорній шкірянці. Передню панель ленд крузера прикрашали іконка, червоно-чорний та жовто-синій прапори і тризуб. У салоні пахло віскі, потом та якимсь японським чоловічим парфумом.
— Ну шо, нормально у вас там все в готелі? Жити можна? — вивернув до них голову з шийних складочок молодший боров, якого, як тепер згадав Елайджа, звали Сергієм.
— Та, все в порядку, — запевнив Тарас. — Якщо сніданки будуть, як минулого разу, то, звичайно, лажа, я минулого разу вислухав від німців за це, але наразі все нормально.
— Ну то подзвониш мені зранку, якби шо, даш там трубку комусь. Шо за люди, скільки не годуй — все одно торби тягнуть. Да! Да! Їдемо! — Сергій одночасно репетував у мобільний. — Питається шеф, де ми. Не хотів усіх тих клоунів бачити, то вже вибачайте, не приїхав за нами, чекає у нас в ресторані, ось подивитеся відразу на нашу роботу. Зараз посидимо, як білі люди, може, ще й концерту трохи захопимо.
— О, Ви ще маєте там концерти? — Елайджі вже було цікаво, чи встигне він на музичну частину програми цього разу.
— Ну то так, час від часу. Інколи хтось забаву має, весілля там… А нині ось група з Києва виступає, продюсер їхній з шефом нашим колись працював, то привіз показати пацанів.
Екстер’єр та інтер’єр ресторану були вирішені в уже знайомому Елайджі стилі «український ґламурний фолк»: дерев’яна різьба, ікебана з в’язанок цибулі та кукурудзи, глечики, майже різдвяна підсвітка та офіціантки в народних строях, плюс вініли, постери рок-груп та американські номери авто на стінах. Одне слово, ресторан був призначений для публіки просунутої, але втаємниченої в традицію.
На шкіряному дивані в окремій ніші сидів власник — здоровий мужик у дорогій сорочці, яка трохи розходилася на череві, років за 40. Поруч сиділа моложава мініатюрна жіночка, вочевидь, дружина альфа-борова, та двоє чуваків у штанах-хакі з кишенями на колінах, футболках з написами I Am sterdam і Дякую тобі, Боже, що я не москаль та хакі ж бейсболках. Один із хакі-чуваків показував решті, як треба пити самбуку.
Сергій представив господаря столу як Назара Степановича, при цьому Назар ледь припіднявся з відверто занизької для його комплекції канапи, але, тиснучи руку, в очі Елайджі подивився.
— Мельник? Так ви наш, виходить?
— Ну, виходить так, — увічливо усміхнувся Елайджа. — Мій дід виїхав з України ще дитиною.
— Ваші дідо не звідси були?
— Недалеко звідси, з Острога.
— Сідайте, Сірьож, — несподівано м’яким голосом звернувся власник до борова-джуніора. Хакі-чуваки — Вадік і Павлік — посунулися разом із самбукою.
— Це Ореста, моя дружина, — Назар Степанович поплескав Оресту по худому колінцю. — Дуже мені допомагає у бізнесі. А то наші друзі з Києва, Вадік он — земляк наш, давно вже в Києві живе, виїжджав, коли ми тут усі ще тільки з дупи-сраки вигрібали.
— То це тепер Ваш головний бізнес? — спитав Елайджа, свідомий того, що його запросили поговорити про речі практичні.
— Ну, як головний… Ще лишилося в мене пару магазинів, дрібниці, але в хороших місцях, сауна там,відеопрокат… Щось це ви, пане Елайжа, нічого не їсте. Вадік, налий гостю текіли. Чи краще горілки? У вас там тої текіли в Америці… — Елайджа покірно кивав на обидві пропозиції. — Я ось тут подумав: збудую у Тернополі гольф-клуб. Місце вже придивився, так, щоб озеро було видно. Пацан мій повернеться з Англії — буде керувати.
— А скільки Вашому синові?
— Одинадцять. У Лондоні вчиться, в приватній школі. Хороший хлопець. Мені на другий день звідтам дзвонили, казали, він там якомусь лорду в диню дав.