Повна темрява. Без зірок

— 15 —

Їй відкрилося, що користування телефоном-автоматом у ці модерні часи стало на диво складним, навіть якщо в пам’яті у тебе зберігається номер твоєї телефонної картки. Перший апарат, котрий вона випробувала, працював тільки в один бік; вона могла чути операторку довідкової служби, натомість операторка довідкової служби її не чула, тож і перервала, як вони це роблять у таких випадках, зв’язок. Інший телефон висів косо на шлакоблочній стіні — це не надихало, — проте він працював. У ньому безперервно щось дражливо гуло, але зараз вони з операторкою принаймні могли спілкуватися. От тільки в Тесс не було ні олівця, ні ручки. У сумочці вона тримала деякі пишучі знаряддя, та звісно ж, сумочка пропала.

— А ви не можете мене просто з’єднати? — спитала вона в операторки.

— Ні, мем, ви мусите самі набрати номер, щоб активувати вашу кредитну картку.

Операторка говорила тоном людини, котра пояснює щось очевидне тупій дитині. Тесс це не розсердило, вона й почувалася,немов якась тупа дитина. Раптом вона усвідомила, що стоїть біля геть брудної стіни. І попрохала операторку продиктувати їй номер, а коли та це зробила, Тесс записала його по пилюці пальцем.

Не встигла вона почати набирати цифри, як на стоянку заїхав якийсь пікап. Серце стрибнуло їй в горло з такою беззастережною, акробатичною невимушеністю, що, коли двійко хлопців у шкільних піджаках, сміючись, вилізли з машини й заскочили до крамнички, вона зраділа, що воно там застрягло. Воно заблокувало той крик, котрий в іншому випадку напевне звідти б вирвався.

Вона відчула, що від неї намагається втекти світ, і на мить вперлася головою в стіну, хапаючи ротом повітря. Заплющила очі. Побачила велетня, що громадиться над нею, руки в кишенях, і знову розплющила очі. Набрала записаний на стінній пилюці номер.

Вона зібралася з душевними силами, готова почути голос автовідповідача або знудженого диспетчера, котрий повідомить їй, що вільних машин у них зараз нема, звісно ж, бо звідки їм взятися у вечір п’ятниці, а чи ви народилися такою тупою, леді, чи вас так виховали? Але їй відповіли вже після другого гудка, заговорила цілком по-діловому жінка, котра назвалася Ендрією. Вона вислухала Тесс і сказала, що вони зараз же пошлють їй машину, з водієм на ім’я Мануель. Авжеж, вона точно знає звідки телефонує Тесс, бо вони регулярно надсилають автомобілі до «Стаґґер-Інн».

— Гаразд, але я не там, — уточнила Тесс. — Я на перехресті, десь за півмилі від...

— Так, мем, я зрозуміла, — перебила її Ендрія. — Це «Заправся & мчи». Іноді ми також возимо й звідти. Люди часто воліють прогулятися трохи пішки, коли трохи забагато вип’ють, а потім вже телефонують до нас. Це забере приблизно хвилин сорок п’ять, можливо, годину.

— Добре, — погодилася Тесс. Сльози знову заструменіли по її обличчю. Цього разу сльози вдячності, хоча вона наказувала собі не розслаблятися, бо надії героїнь подібних до її історій часто виявляються фальшивими. — Це дуже добре. Я буду за рогом тієї стіни, де телефони-автомати. Я виглядатиму.

«Зараз вона спитає в мене, чи не випила я забагато зайвого. Бо, мабуть, голос у мене якраз той самий».

Але Ендрія лише захотіла взнати, платитиме вона готівкою чи кредиткою.

— «Амерікен Експрес», я мушу бути у вашому комп’ютері.