Повна темрява. Без зірок
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1372-5
- Переводчик: Красюк Олександр
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Повна темрява. Без зірок». Краткое содержание книги:
— 13 —
Приблизно через дві милі після того, як вона проминула знак, що запрошував до Свебріджа, Тесс почала відчувати низьке, ритмічне стугоніння, яке, здавалося, надходить від дороги під її ногами. Першою в неї виринула думка про мутантів-морлоків Герберта Джорджа Веллса [119], котрі пораються біля своєї машинерії глибоко в череві землі, але протягом наступних п’яти хвилин природа цього звуку прояснилася. Він долинав крізь повітря, не з-під землі, вона його впізнала: це серцебиття бас-гітари. Поки вона йшла, цей звук обріс рештою музичного бенду. Вона вже бачила світло на обрії, не світло фар, а біле сяйво дугових ліхтарів і червоні спалахи неону. Бенд грав «Мустанг Саллі» [120], а ще вона розчула сміх. Сміх звучав п’яно і гарно, поцяткований веселими, невимушеними вигуками. Від цього знову трохи сліз навернулося їй на очі.
Придорожній клуб — велика, схожа на старий сарай будівля з широченною, брудною і, здавалося, забитою під зав’язку парковкою — називався «Стаґґер-Інн». Вона зупинилася на межі світла ліхтарів, що горіли над парковкою, насуплена. Чому тут так багато легковиків? А потім згадала, що зараз п’ятничний вечір. Очевидно, «Стаґґер-Інн» — це саме те місце, котре варто відвідувати у п’ятницю, якщо живеш у Свебріджі або в якомусь іншому з довколишніх містечок. Тут напевне є телефон, але тут забагато людей. Вони побачать її побите обличчя, покривлений ніс. Захочуть дізнатися, що з нею трапилось, а вона зараз не в тому стані, щоби вигадувати якусь пристойну історію. Поки що принаймні. Навіть надвірним телефоном-автоматом не скористатися, бо й там вона побачила людей. Багацько. У наші дні ти мусиш виходити надвір, якщо захочеться викурити сигарету. А також...
Вінможе бути тут. Хіба він не скакав навкруг неї, волаючи пісню «Роллінг Стонз» тим своїм жахливим, незграйним голосом? Тесс припускала, що їй могло і наверзтися це видовище — така галюцинація, — але вважала, що це навряд. Хіба не ймовірно, що, сховавши її машину, він міг попрямувати просто сюди, в «Стаґґер-Інн», труби має прочищені, чом йому не погуляти до ранку?
Бенд перейшов до перфектно адекватного виконання давньої пісні гурту «Кремпс» «А чи зможе твоя кицька подолати цього пса?» [121].
«Ні,— мовила до себе Тесс, — натомість сьогодні один псюра брутально подолав мою кицьку».Колишня Тесс не схвалила б такого жарту, проте Нова Тесс вважала, що це диявольськи смішно. Вона хрипло реготнула, немов гавкнула, й вирушила далі, перейшовши на інше узбіччя, куди майже не сягало світло ліхтарів з парковки біля придорожнього клубу.
Проминувши дальній ріг будівлі, вона побачила там якийсь пошарпаний білий фургон, що стояв задом до вантажного дебаркадера. На цьому боці «Стаґґер-Інн» не було дугових ліхтарів, але й місячного світла вистачило, щоб вона роздивилася скелет за барабанною установкою з кексів. Не дивно, що цей фургон не зупинився, щоб підібрати розкидане на дорозі те оскалене цвяхами дерев’яне лайно. «Зомбі пекарі» поспішали вивантажити свій товар, запізнитися з початком виступу було б негарно, бо в п’ятничні вечори у «Стаґґер-Інн» усе крутиться і вертиться, клекоче і вирує, буруниться і піниться, гуде й перекидається, одне слово — сущий рок-н-рол.
— А чи зможе твоя кицька подолати цього пса? — підспівала Тесс і щільніше закуталася в брудну килимову шматину.
Не норковий палантин, але вже й це краще у холодну жовтневу ніч, аніж нічого
— 14 —
Наблизившись до перехрестя Стаґґ-роуд та шосе №47, Тесс побачила дещо гарне: вивіску «Заправся & мчи», заклад із двома телефонами-автоматами на шлакоблочній стіні між входами до туалетів.
Спершу вона завітала до жіночого, де змушена була прикрити собі рота долонею, щоби пригасити зойк, коли з неї почала виливатися сеча; відчуття було, ніби хтось там у неї всередині запалив разом цілу коробку сірників. Підводилася з унітаза вона вся у свіжих сльозах, що котилися її обличчям. Вода в раковині була блідо-червоного кольору. Вона підтерлася — вельми ніжно себе промокнула — складеним в подушечку туалетним папером, а вже тоді змила. Варто було б іще вкласти папір собі в трусики, але ж цього вона, звісно, зробити не могла. Велетень забрав її трусики собі на сувенір.
— Сучий виблядок, — промовила вона.
Уже з рукою на клямці вона трохи затрималась, задивившись на побиту жінку з широко розплющеними очима у забризканому водою металевому дзеркалі понад рукомийником. А потім уже вийшла.
— 15 —
Їй відкрилося, що користування телефоном-автоматом у ці модерні часи стало на диво складним, навіть якщо в пам’яті у тебе зберігається номер твоєї телефонної картки. Перший апарат, котрий вона випробувала, працював тільки в один бік; вона могла чути операторку довідкової служби, натомість операторка довідкової служби її не чула, тож і перервала, як вони це роблять у таких випадках, зв’язок. Інший телефон висів косо на шлакоблочній стіні — це не надихало, — проте він працював. У ньому безперервно щось дражливо гуло, але зараз вони з операторкою принаймні могли спілкуватися. От тільки в Тесс не було ні олівця, ні ручки. У сумочці вона тримала деякі пишучі знаряддя, та звісно ж, сумочка пропала.
— А ви не можете мене просто з’єднати? — спитала вона в операторки.
— Ні, мем, ви мусите самі набрати номер, щоб активувати вашу кредитну картку.
Операторка говорила тоном людини, котра пояснює щось очевидне тупій дитині. Тесс це не розсердило, вона й почувалася,немов якась тупа дитина. Раптом вона усвідомила, що стоїть біля геть брудної стіни. І попрохала операторку продиктувати їй номер, а коли та це зробила, Тесс записала його по пилюці пальцем.
Не встигла вона почати набирати цифри, як на стоянку заїхав якийсь пікап. Серце стрибнуло їй в горло з такою беззастережною, акробатичною невимушеністю, що, коли двійко хлопців у шкільних піджаках, сміючись, вилізли з машини й заскочили до крамнички, вона зраділа, що воно там застрягло. Воно заблокувало той крик, котрий в іншому випадку напевне звідти б вирвався.
Вона відчула, що від неї намагається втекти світ, і на мить вперлася головою в стіну, хапаючи ротом повітря. Заплющила очі. Побачила велетня, що громадиться над нею, руки в кишенях, і знову розплющила очі. Набрала записаний на стінній пилюці номер.
Вона зібралася з душевними силами, готова почути голос автовідповідача або знудженого диспетчера, котрий повідомить їй, що вільних машин у них зараз нема, звісно ж, бо звідки їм взятися у вечір п’ятниці, а чи ви народилися такою тупою, леді, чи вас так виховали? Але їй відповіли вже після другого гудка, заговорила цілком по-діловому жінка, котра назвалася Ендрією. Вона вислухала Тесс і сказала, що вони зараз же пошлють їй машину, з водієм на ім’я Мануель. Авжеж, вона точно знає звідки телефонує Тесс, бо вони регулярно надсилають автомобілі до «Стаґґер-Інн».
— Гаразд, але я не там, — уточнила Тесс. — Я на перехресті, десь за півмилі від...
— Так, мем, я зрозуміла, — перебила її Ендрія. — Це «Заправся & мчи». Іноді ми також возимо й звідти. Люди часто воліють прогулятися трохи пішки, коли трохи забагато вип’ють, а потім вже телефонують до нас. Це забере приблизно хвилин сорок п’ять, можливо, годину.
— Добре, — погодилася Тесс. Сльози знову заструменіли по її обличчю. Цього разу сльози вдячності, хоча вона наказувала собі не розслаблятися, бо надії героїнь подібних до її історій часто виявляються фальшивими. — Це дуже добре. Я буду за рогом тієї стіни, де телефони-автомати. Я виглядатиму.
«Зараз вона спитає в мене, чи не випила я забагато зайвого. Бо, мабуть, голос у мене якраз той самий».
Але Ендрія лише захотіла взнати, платитиме вона готівкою чи кредиткою.
— «Амерікен Експрес», я мушу бути у вашому комп’ютері.
119
Herbert George Wells (1866-1946) — англійський письменник-фантаст; морлоки — персонажі його роману «Машина часу» (1895), дегенеровані пролетарі майбутнього, які живуть і працюють у підземеллі.
120
«Mustang Sully» — написаний і записаний 1965 року Маком Райсом блюз, який пізніше став великим хітом у виконанні соул-фанкового співака Вілсона Пікетта (1941-2006).
121
«The Cramps» («Судоми», 1976-2009)— гурт у стилі панк-рокабіллі, в текстах якого гумористично обігрувалися теми фантастичних трилерів; «Can You Pussy Do the Dog?» — їхня пісня 1985 року.