Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
Язики полум'я лизали рожна в тому самому наметі, н якому Маттотаупа колись звелів засмажити ведмежі лапи для себе і для гостя, що привіз йому багато чарівної води.
Шеф де Лю здригнувся. Знадвору долинув шум. Вхід до намету широко розкрився, і знову з'явився Чорний Сокіл.
— Ха! — зареготав він, коли Токай-іхто подав йому знак говорити.
— Ми привели цього чоловіка… цього чоловіка… але Токай-іхто сам побачить. Це гонець Моніто. Якщо Моніто схожий на нього — ну, то нехай продає нам усю свою зброю, бо він однаково не зможе користуватись нею! Чи прийме вождь біля свого вогнища цю рибину, що прибилась до нашого берега? Та навряд чи гідна вона намету вождя!
Токай-іхто на мить замислився.
— Чи знає він що-небудь?
— Можливо!
— Тоді веди його сюди.
Чорний Сокіл пішов і зараз же повернувся з надзвичайно дивним створінням. Шеф де Лю ще ніколи не бачив нічого подібного в преріях і здивовано позирав з свого ложа на нового гостя.
Чоловік, якого привели, був зовсім маленький, наче карлик. Його строкатий брудний одяг являв собою дивне поєднання скнарості й марнотратства і різко контрастував з сірою блідістю химерного обличчя. Голова в нього була велика з випнутим далеко назад черепом. Просто з великого опуклого лоба стирчав гострий ніс, що низько звисав над, маленьким ротом. Очиці чоловічка неспокійно бігали довкола.
Четансапа підвів створіння до вогнища і знаком запропонував йому там сісти. Розцяцькований карлик, тремтячи усім тілом від холоду, сів навпочіпки біля вогню.
— Яка жахлива ця прерія! — вигукнув він. — Просто жахлива! Три тижні ми в дорозі. Три тижні! Ми їхали з півдня! І все-таки було холодно. Я весь час мерзнув. А потім блював! Від мене лишилась тільки половина. Я не розумію, як тільки тут живуть люди. А мій кінь — це справжній диявол!
— Співчуваю, — холодно відказав Токай-іхто.
— Білій людині рідко траплялась така смирна кобила, на якій вона приїхала до нашого табору? — поцікавився Чорний Сокіл.
— О боже! Смирна кобила! — скрикнув малий. — Я ненавиджу її! Спереду вона кусається, ззаду хвицається, а посередині слизька! Не знаю, як і всидіти на ній! І як це вам, власне, вдається завжди триматися зверху на своїх диких жеребцях?
Токай-іхто всміхнувся.
— Не знаю, — щиро сказав він. — Я не міг би впасти з коня. І моїм воїнам це було б у дивовижу.
— Отож-бо й є! — скиглив малий, усе ще тремтячи від холоду. — Ви народилися разом із своїми чотириногими дияволами. А я? А я? І чого це надало мені їхати сюди верхи? Верхи! Мушу тобі сказати, вождь Токай, чи як ти там звешся, що є в світі кращі речі, ніж верхова їзда і стрілянина.
Дакота, певне, був про це іншої думки, але чемність не дозволяла йому суперечити своєму гостеві.
— Отже, з людей, які стріляють, немає ніякої користі, якщо вони й мають намір купувати зброю в Моніто? — лише спитав він.
— Моніто? — гнівно вигукнув малий. — Стережися, червоношкірий, обзивати людину, що привезе тобі зброю, «Мавпочкою». Пако Бакеріко приїде до тебе, розумієш?! Пако Бакеріко!
Токай-іхто тим часом набив маленьку люльку, запалив її і подав гостеві. Певно, вождь не мав бажання покурити з ним на знак привітання з одної люльки.
Карлик заперечливо махнув рукою з довгими сухими пальцями.
— Я не курю! І не їстиму нічого! Нічого! Нічого! Мені дуже погано. Я поїхав уперед, щоб врешті знайти спокій і тепло.
Він витягнув хутро, на якому сидів, і загорнувся в нього.
— Пако Бакеріко із зброєю та мулами знаходиться ще далеко звідси? — почав розпитувати його вождь.
— Бакеріко? Хіба ти не знаєш, червоношкірий, що Бакеріко — це я? Я!
Обличчя вождя спалахнуло гнівом. Він глянув на Че-тансапу.
— Я не вірив, що ця напіврозчавлена жаба Бакеріко-Моніто, — гостро відказав той. — За донесенням нашого розвідника Татокано, біля мулів розпоряджалась інша людина — з маскою на обличчі.
— О! — скрикнув карлик. — Розпоряджався інший! Так, цей брутальний падлюка, цей степовий вовк — бодай би роздерли його ведмеді й зжерли шуліки! Це виродок прерій — він потягнув мене сюди, і навіщо тільки я йому повірив! Я знаю, він хоче мене вбити! Ой, як мені погано! — Малий ухопився обома руками за живіт, відкинув хутро, в яке встиг загорнутись, і прожогом вибіг з намету. Чорний Сокіл глузливо зареготав.