Твори у 12 томах. Том 06
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #6
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 06». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До шостого тому ввійшли роман «Мартін Іден» (Нью-Йорк, 1909), п’єса «Крадіжка» (Нью-Йорк, 1910) і статті: «Риси літературного розвитку» (опублікована в жовтні 1900 р. у журналі «Букмен»), «Про себе» (вміщена в англійському виданні збірки оповідань «Храм гордощів», без року), «Революція» та «Що означає для мене життя» (обидві із збірки статей «Революція», 1910).
— Який жах! — вигукнула вона, коли Мартін скінчив читати. — Це жах, невимовний жах!
З потаємним задоволенням спостеріг він її бліде лице, розширені очі й стиснуті руки. Цим разом пощастило! Він зумів передати їй гру своєї уяви й своїх почувань. Він досяг мети. То байдуже, чи сподобалось їй оповідання, — важливо те, що воно її вразило, захопило й опанувало, примусило слухати, забувши про деталі.
— Таке життя, — сказав він, — а життя не все прекрасне. А втім, може, то моє дивацтво — вбачати в цьому красу? Хоч мені вона видається у сто разів більшою тут, аніж…
— Але чому ця нещасна жінка не могла… — перебила вона його, а тоді, не висловивши до кінця свого протесту, вигукнула — О! Це низько, негарно, брудно!
На мить Мартінові здалося, що серце йому завмерло. Брудно! Вже цього він ніяк не сподівався. Такого на думці він не мав. Усе оповідання постало перед ним в огненних літерах, і серед цього сліпучого блиску даремно шукав він якогось бруду. І от серце знов забилось йому в грудях. Совість його була спокійна.
— Чому ви не вибрали приємнішого сюжету? — спитала вона, — Ми знаємо, що на світі багато бруду, але це ж не підстава…
Вона обурено говорила й далі, та він уже не слухав її. Усміхався сам до себе, дивлячись на її дівоче, невинне личко, таке невинне, що своєю чистотою воно мовби осявало душу Мартінові, стирало з неї всі плями, і мовби занурювало її в небесне сяйво, холодне й оксамитово-ніжне, як світло зір. «Ми знаємо, що на світі багато бруду!» Він уявляв собі, що вона про це може «знати», і сміявся подумки, наче з веселого жарту. І вмить йому перед очі вихлюпнув цілий океан житейського бруду, який він добре знав, по якому стільки разів плавав, і він простив їй, що вона не зрозуміла його оповідання. Хіба вона в цьому винна? Він дякував богові, що вона вродилась і виросла осторонь від усього цього. Зате він знав життя, знав його ницість, так само як і велич, знав, що воно прекрасне, незважаючи на весь бруд, що його вкриває, і — хай йому чорт! — він скаже про це своє слово світові. Не диво, що святі на небесах чисті й непорочні. В цьому немає заслуги. А от святі серед бруду — це вже справжнє чудо! І ради нього варто жити! Бачити, як із багна всякої кривди здіймається моральна велич, вибратися звідти самому і заліпленими брудом очима ловити перші, слабкі й далекі, проблиски краси; бачити, як з тієї кволості, нікчемства й зіпсуття розквітають сила, правда і найвищі духовні злети…
Тут до слуху Мартінові раптом долинув голос Рут:
— Загальний тон оповідання низький. А в літературі ж так багато піднесеного! Згадайте хоча б «In Memoriam»[17].
Йому хотілося сказати їй: «А «Локслі Гол»?» — і він і сказав би, якби його знову не полонили видіння. Він дивився на неї і бачив її, самицю роду людського, як із первісного ферменту, повзучи й видираючись щораз вище протягом тисячі тисяч віків по великій драбині життя, вона видобулася врешті на найвищий щабель і стала собою, цією Рут, чистою, прекрасною, божественною істотою, яка збудила в ньому кохання і розпалила прагнення до чистоти і бажання пізнати божество, — в ньому, Мартіні Ідені, що теж якимсь дивом піднісся понад хаос і бруд, і незчисленні помилки та відхилення безкінечного життєвого процесу. Оце романтика, оце чудо, оце слава. Оце було про що писати, аби лише на слова спромогтися. Святі на небесах — вони святі, і нічого їм не зарадиш. А він — людина.
— Ви маєте силу, — почув він її голос, — але ця сила якась неприборкана.
— Одним словом, схожий на бика в посудній крамниці,— пожартував він і був нагороджений усмішкою.
— Вам треба розвинути в собі літературний смак, виробити чуття, витонченість, стиль.
— Я, мабуть, забагато на себе беру, — пробурмотів він.
Посмішкою вона признала йому рацію і наготувалася слухати далі.
— Не знаю, що ви про це скажете, — мовив Мартін, паче виправдуючись. — Це смішна історія. Боюся, я тут розмахнувся понад силу, але задум був добрий. Не звертайте уваги на дрібниці. Спробуйте схопити основну думку. Вона справді глибока і слушна, хоч, може, мені й не пощастило зробити її зрозумілою.
Він читав і, читаючи, стежив за нею. «Нарешті таки взяло її», — подумав Мартін. Рут сиділа нерухомо, не відриваючи від нього погляду, затамувавши віддих, паче заворожена його образами. Він назвав оповідання «Пригода», і це був апофеоз пригоди, але не тої з книжок, а справжньої,— жорстокої владарки, однаково щедрої у гніві й у милості, примхливої і віроломної, яка жадає неймовірного терпіння і надсадної праці вдень і вночі, яка то виводить на осяйні сонячні простори, а то прирікає на смерть від голоду й спраги або на тривалі муки жахного марення в згубній пропасниці і крізь кров та піт, крізь хмари жалких комах, крізь довгий ланцюг дрібних і мізерних подій приводить до величного переможного осягнення.
17
«In Memorian» («Пам’яті») і нижче «Локслі Гол»— поеми А. Теннісона.