Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя
- Автор: Денель Яцек
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-966-97403-6-6
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя». Краткое содержание книги:
Батько, син і онук: три монологи, в яких оповідається одна й та ж історія.
І один шедевр: намальований на стінах пристановища самітника, «Дому Глухого» під Мадридом, монументальний цикл «Чорних картин», який є ключем до того, що відбулося між Франсиско, Хав’єром та Маріано — і що дотепер відбувається в багатьох патріархальних родинах.
Усередині смерділо мишами та просмаженою в гарячому повітрі курявою. Феліпе стояв на порозі й знічев’я зазирав досередини, обережно, щоб не зламати кістку на якійсь відламаній ніжці від крісла або відбитому віку від скрині (хтось тут уже порядкував; можливо, тому Феліпе так зволікав із ключем?); я входив щоразу глибше в гущавину старих і непотрібних речей, щоразу більше запорошений пилом і все чорнішими руками від порпання в рештках нашого родинного життя. Але я не помилявся — у глибині однієї з шаф із Мадрида, під стосом материних шалей, я знайшов свою стару скриню з фарбами; елеґантна, гарно лакована, із колись лискучою, а тепер уже дещо матовою оправою, вона досі виглядала як чудовий подарунок для художника-початківця; на віку — я шукав довкола якусь ганчірку, врешті-решт, витер її однією з шалей — видно було дві плямки: підбита зеленню бронза, яка крапнула з мого пензля під час малювання «Колоса», і голубина блакить, уже не пам’ятаю звідки; я зайшовся кашлем і кашляв безперестанку, аж відклав скриню на комод поруч; зігнувся вдвоє… урешті, взявши скриню під пахву і продовжуючи кашляти, я вийшов із цього мавзолею старого манаття родини Ґойя на трохи свіжіше повітря.
Тепер настав час для таких людей, як я: не сліпання над книжками, а широкий погляд, не години, проведені у притворі, а життя у світі — цей блиск, цей ґлянець неможливо підробити і неможливо обманути.
Коли я їду вулицями Мадрида, знаю, що на мене тільки й чекають визнання, слава та гроші. Я молодий, я гарний, у мене вродлива дружина з чудовими зв’язками в найкращих купецьких сферах — тепер саме купці, а не вельможі диктуватимуть закони, хоч і про титул варто потурбуватись, — я маю прізвище, краще, ніж у багатьох отих нових Маркізів Лояльності, Маркізів Вірності, чиї батьки працювали в полі й землю від голоду жерли. Найважливіша річ — десь тепер зачепитись, ввійти у відповідні кола, танцювати з потрібними дамами на правильних балах у певному кінці зали під якою треба люстрою. Решта зробиться саме.
Пензлі були поскладані в найкращому порядку; всі фарби вже засохли, але пігменти, які я знайшов у майстерні, блищали чистими кольорами, як і тридцять років тому. Я наказав Феліпе накрити стіл, після чого послав його до міста зі списком покупок до дона Мільяреса, чиї батько та дід постачали фарби, олію і полотна старому кнуру, а ще раніше Менґсові та Тьєполо, і пішов на другий поверх щось перекусити.
Сів біля вікна так, що бачив лінію Мансанареса, сусідні володіння над самим берегом, праль, що чипіли на камінні, наче зграя квочок, а над ними — місто, його вежі та бані, мури, що сяяли під сонцем раннього пополудня, мов кістки якогось велетня, заселені червами. Черви, що їздять своїми екіпажами, черви, що продають і купують, стікають цілими струменями по землі, крадькома проникають до нірок, риють темні коридори своїх паскудних оборудок; труп, заселений змовницькими червами, халупа, заповнена тарганами.
Ближче простягалися наші землі, ті, які борсук із таким завзяттям обробляв: невеличкий виноградник, ряди вишень і яблунь, грядки, де колись ріс огрядний порей і величезні артишоки; як же все це занепало з роками, коли не було кому піклуватися ні про врожай, ні про полив; звідусіль стирчали з вигорілої землі тички, на яких щось колись вилося, щось заплітало свої чіпкі зелені вуса; тепер там висіли лише клубки засохлих стеблин і листя. Насадження були проріджені: це дерево поламав вітер, те обгризли зайці, ще десь Феліпе чи хтось із його попередників так довго забував полити, що дерево висохло на тріску, на попіл. Тільки тополі якось тримались, і навіть у застояному повітрі було помітно їхнє легке, сріблясте хвилювання. Маріано щось хотів там наново закладати — спочатку засадити і зробити англійський парк, потім знову повернути сад і город до вигляду з часів старого, потім ще побудувати там мальовниче штучне румовище; увесь час мінливий, неспокійний. Він не міг вирішити. І так це виглядало — десь скраю трохи навезено землі, деінше насаджено деревця замість колишніх, які змарніли і їх треба було викорчувати; але й ті нові, забуті спіткала точнісінько та сама доля. Коло сараю навалено купу каміння з якогось підупалого монастиря, дві колони і пара оброблених брил, які поволі вростали в землю. Дико, без ладу і складу. Великі апетити й мізерна воля — ось із якого ми тіста.