Виконавець
- Автор: Волков Олексій Михайлович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-365-054-0
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Виконавець». Краткое содержание книги:
Ти живеш звичним життям, не знаючи, що поруч перехрещуються силові лінії незбагненного лихого поля, котре підхопить, стисне і закрутить так, що захрустять не лише кістки, але й сама душа. Таємничі події, незвичайні люди, чужа помста, зброєю якої тобі судилося стати. Трилер Олексія Волкова тримає у напрузі до останньої сторінки. Містика тут переплітається з реальністю, а парапсихологія — із захопливими пригодами, і читачеві лишається тільки зачаровано перегортати сторінки, сподіваючись, що кінець буде щасливим.
— Зенько, курча мать! Скільки я просив не розкидати по рейках отого дрантя або хоча б прибирати! — горлав хтось за перекошеними розчиненими ворітьми нашою, рідною. — Я ж тебе як людину просив! Дограєтеся, хлопці, дограєтеся, що хтось капітально потравмується…
Першої миті я остовпів, а далі мало не побіг у розчинені ворота, наче боявся, що той, хто щойно так голосно сварився, міг кудись зникнути. Там стояло четверо чоловіків. На мене, що так зненацька заскочив досередини, всі раптово озирнулися, а той, хто щойно горлав, напевно, старший, не дуже привітно кинув мені з жахливим українським акцентом:
— А тебе чево?
— «Чєво-чєво…» — передражнив я. — Почув несподівано, що свої, та й прибіг! Хлопці, ви звідки тут узялися?
— Ми-то знаємо, звідки, а ось ти звідки такий?
— Та я щойно приїхав… — переводячи подих, я присів на купу дощок. — 3 Франківщини я. До речі, звати Юрієм. А ви що, працюєте тут?
— Таж бачиш, не гуляємо, — відповів той самий невисокий вусатий чоловік середніх років.
Виявилося, що всі вони зі Львівщини і вже другий рік працюють тут за контрактом, вахтовим методом. Вусатого звали Петром, і він справді був у них за головного.
— Ну, мужики, мені вас сам Бог послав, — від душі сказав я. — Розумієте, я також працював тут п’ятнадцять років тому і тепер приїхав розшукати одну людину. Уявіть собі — нікого тут не знаю, навіть не уявляю, з чого починати. Хлопці, ви хоч дозволите у вас сумку лишити і переночувати? Гадаю, що буду тут кілька днів. Ну, самі знаєте, зі своїми воно якось спокійніше…
— Та ради Бога… — сказав вусатий, який на той момент уже трохи зм’як.
Інші мовчки виказали згоду.
— Але май на увазі, — попередив Петро, — роботи в нас немає. Ми, як то кажуть, тут усі при своїх інтересах, отож зразу попереджаю, мусиш розуміти.
— Та здалась мені ваша робота! — відповів я. — У мене і своєї вистачає. Мені б тільки куток на ніч. Та, може, що порадите. Ви ж, кажете, другий рік тут…
— А кого ти шукаєш? — запитав молодший, чорнявий, як виявилося, той самий Зеник. — Може, ми знаємо?
— Може, й знаєте, — сказав я. — Був тут, у селі, такий старший уже чоловік, Мішка на прізвисько «шаман». Мішка-шаман. Не чули?
Я з надією подивився на них. Вони майже одночасно знизали плечима: — А що він тут робить? Як його прізвище?
— Не знаю, — сказав я. — Мішка-шаман, ось і все.
Як я міг, я описав його зовнішність, додавши при цьому, що знаю, ніби він уже помер.
— То кого ж ти шукатимеш? — здивувався Петро.
— Того, хто може про нього розповісти. Розумієте, ще тоді в мене були з ним деякі справи, і тепер мені конче потрібно дещо про нього дізнатися.
— Ну, просто детектив, — зауважив Петро. — Не знаю, що тобі й порадити. Розпитаєш у селі. А давно він помер?
— Близько півроку, — сказав я. — Не чули — тут ніби пожежа якась сталася? Корівник чи свинарник згорів. Казали начебто він там і загинув.
— А, було, було! — погодилися хлопці. — Пам’ятаєте? Ну, восени! Казали щось таке. Це на іншому кінці села. Ти знаєш, справді казали, ніби там хтось згорів!
— Ти посидь тутечки біля хлопців, — сказав Петро. — Зараз повинен один мужик підійти, він з місцевих. Вони нас деревиною забезпечують. От у нього і розпитаєш, гадаю, він у курсі. А я зараз також повернуся, тоді й заведу тебе, де ми живемо, лишиш сумку. Ти як, їв щось чи ні?
Схоже, суворий Петро зовсім подобрішав.
— Дякую, — сказав я, — їв. А не чули ви часом про таке село — Гачилівку, покинуте село. Є десь таке поблизу?
Вони всі знову знизали плечима. Про наявність покинутих сіл навколо їм доводилося чути, але такої назви, як Гачилівка, вони не пам’ятали.
Петро пішов у справах. Зеник, зітхнувши, запустив пилораму, а я, примостившись на купі свіжих дощок, під звуки пилок та пахощі живиці налаштувався чекати місцевого постачальника деревини.