Любов у спадок

План її був простий: перечекати, коли батько перестане на неї гніватися та почне хвилюватись. За розрахунками Еріки, це мало статися за день-два. Тоді можна буде й повернутись. Вона достатньо вивчила батькову вдачу, аби припустити, що він не дуже суворо її каратиме, коли вона сама повернеться додому. Звичайно, вона погано вчинила, коли втекла, та що їй залишалося? Вона не поїде в монастир Ромсі, як би її не змушували.

Після сухого солоного сиру схотілося води. Здається, десь тут неподалік був струмок… Спритно чіпляючись за кам'яні виступи, Еріка спустилася вниз. Дорогою встигла зірвати кілька ягід ожини. Терпкий, кислуватий смак стиглих ягід розлився в роті, покращуючи настрій. Господи, як хороше! Попри всі неприємності, які з нею сталися, дівчина перебувала в доброму гуморі. Вона так любила сама гуляти лісом…

Навкруг уже відчувався трішки прілий запах осені, негусті дощові краплі зривалися з листя, навіваючи шерехом спокій і сон. Глід полум'янів своїм листям, виділяючись серед зелених ще дубів і в'язів. Подекуди на галявинках червоніли вовчі ягоди, змушуючи обережного подорожанина обходити ці місця. Пахло грибами й мокрим листям, було тихо… Птахи поховалися від дощу, тільки чорні дрозди шаруділи в траві, вишукуючи в ній щось їстівне.

Пробираючись крізь зарослий дроком і ліщиною підлісок, нарешті вона почула шум води. Ага, виходить, не помилилася — струмок тут. Відсунула звислу з кряжистого дуба довгу «бороду» лишайника й радісно вигукнула. Невеликий прозорий потік струменів кам’янистим руслом, щедро прикрашеним поваленими деревцями. Схоже, тут дійсно давно нікого не було — насилу знайшла місцину, де можна було б зачерпнути води, не ризикуючи звалитися в холодну річечку.

Дівчина напилась і вмилася, а по тому вирішила досліджувати навколишню місцевість. Мугикаючи під ніс якусь пісеньку, Еріка почала сходити на верхівку пологого пагорба, порослого лісом. Час від часу її обсипало градом крапель з гілля, тож поки видобулася нагору, добряче змокла. Там свистів вітер. Дерева велично погойдувалися, зачіпаючи одне одного своїм галуззям. Навкруги, наскільки сягав погляд, здіймалися пагорби, а в низовинах між ними шелестів ліс. Еріка нагнулася, побачила в траві брунатний капелюшок їстівного гриба.

— Уже удача, — пробурмотіла вона, обтрушуючи мокрі від роси рукави. — Не марно сюди лізла.

Вона випросталася й раптом застигла, впустила гриба. На сході, з того боку, де був невидимий звідси Тейндел, здіймався догори стовп густого чорного диму. Він вирізнявся на сірому тлі, заступаючи півнеба. Еріка відчула, як серце ухнуло кудись у порожнечу, щосили стисла руки.