Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу

Події 11 вересня 2001 року дали беззастережно зрозуміти, з якого регіону наразі виходить найбільша загроза для безпеки Сполучених Штатів, Європи, а отже для всього Заходу. Це активна зона ісламського кризового поясу, який тягнеться від Атлантики до Тихого океану, — регіон Близького і Центрального Сходу. «Важливі інтереси Європи й Америки на Близькому Сході на світанні XXI століття лежать один до одного ближче, ніж коли-небудь раніше, — справедливо зазначив Тімоті Ґартон Еш. — З погляду політики атаки 11 вересня наново виявили глибокий спільний інтерес. Хай Близький Схід і лежить від Європи близько, а Америка — далеко, і в класичній геостратегії така просторова відстань означає відлеглість політичну, проте Усама бен Ладен і його соратники довели, що Атлантика може бути вужчою за Середземне море, бо в добу „глобалізації“ тероризм теж діє з всесвітнім розмахом»[220].

На Близькому Сході розташовані найбільші світові запаси нафти і газу, водночас цей регіон вирізняється дедалі гострішою політичною нестабільністю і чимраз вищими перешкодами на шляху соціально-економічного розвитку. Ці чинники в поєднанні з дуже молодим населенням, чисельність якого стрімко росте, давніми та небезпечними регіональними конфліктами, релігійно зарядженими тоталітарними ідеологіями, тероризмом, авторитарними режимами і ядерними амбіціями регіональних держав витворюють вибухонебезпечну політичну суміш, яка може бути спрямована мирно у фундаментальну трансформацію і модернізацію регіону, але може привести і до до вибуху революційного насильства. Цей негативний варіант викликав би катастрофічні наслідки для вищеозначеного регіону і для Заходу. Третій варіант, а саме стабілізація статус-кво, не змогла б стати на заваді стрімкому зростанню тиску змін. Щонайпізніше 11 вересня Захід упевнився в тому, що подальше дотримування статус-кво в регіоні водночас означало б визнання дуже великих і малопередбачуваних ризиків.

З Близького і Середнього Сходу на Захід насувається дедалі більша тоталітарно-революційна загроза, яка беззастережно використовує терористичні методи і не гребує використанням примітивних видів зброї масового знищення, бо вони потрапляють до рук терористичних організацій. Логіка стримування проти цих груп не працює, — такому розвитку подій можна завадити хіба шляхом успішної боротьби з ними. Звісно, ми стикаємося з однією з найсучасніших принципових проблем стратегічного плану, що її Європа і Америка навіть не обговорюють: чи передбачає «успішна боротьба» використання військових засобів аж до превентивної війни як інструменту регіонального реформування?[221] Чи під нею треба розуміти радше широкий проект перетворення, в якому військова боротьба обмежується тероризмом, а в іншому разі розв'язувати війну без документального дозволу Ради Безпеки ООН можна тільки з метою безпосередньої самооборони згідно зі статтею 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй?[222]А що робити перед лицем цих нових небезпек або з огляду на загрозу геноциду, якщо Рада Безпеки не в змозі діяти через те, що одному або кільком її членам заманулося накласти вето на відповідні рішення? Ці та інші питання варті окремого розгляду і слід прагнути можливого консенсусу або, принаймні, наближення позицій усередині Заходу (або навіть у рамках усього міжнародного співтовариства), якщо йдеться про розвиток принципів нового світового порядку.