Роза Вітрів

Ціле літо я прожила у горах з такими самими відірваними від грубої мазутної цицьки системи безбатченками й безхлібниками. Мене, лису Зорю, ніхто не чіпав, ніхто нічого не розпитував. Прийняли у свою мовчазну сім’ю, де ніхто не має ані імені, ані долі.

Весь сезон ми збирали чорницю, яку здавали перекупникам. Потім пішли гриби. На виручені кошти купували собі каші й консерви, так і жили.

Коли перші морози дали під дупу й примусили забиратися ближче до міст та їхнього опалення, то я зрозуміла, що розучилася мислити. Я збагнула, що стільки місяців існувала життям тварини, переймаючись лише їжею та теплом, підкоряючись ритмам природи, щоразу збираючись померти у грозу, а на ранок радіючи, що маю тіло і маю сонце.

Я страшенно боялася цивілізації, бо вона примушує постійно думати про неї і про себе. Намотувати на пальці жужми чужих концептів і опіній. Кужелитися у них, ніби у лабіринті зі спагеті, виплітати все нові й нові версії реальності й життя, губитися, думаючи, що знаходишся. Профукувати час замість того, щоб помирати, коли гроза, і оживати із кожним сонячним промінцем.

Спершу мені було страшно навіть знаходитися серед людей, ходити вулицями міст, переходити дорогу.

Здавалося, що я докорінно стерла власну історію, змінилася дотла. Я думала, що в мені майже нічого вже не лишилося людського. Зосталося андрогінне тло, схоже на пожмакану газету. Я стала байдужа, пуста, холодна, потерта дійсністю об стіни вокзалів і поїздів. Де-не-де на тілі лишилася обпала побілка — мені одній помітна. Поряд із тим в глибині душі я собою пишалася, позаяк гадала, що близька до просвітлення, що схожа на блаженну мученицю, що аскетизмом виборола собі щастя свободи.