Танок з драконами
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: Пісня льоду та вогню #5
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Танок з драконами». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: березень 2015 — лютий 2017 р. Перша публікація: 22 травня 2017 р.
Мапи до книжки, разом з повним доробком перекладів: http://ice-and-fire.in.ua.
Жерці розмовляли мовою Браавосу, хоч якось раз кілька хвилин гаряче сперечалися високовалірійською. Дівчинка розуміла слова — майже всі — та часто недочувала тихі голоси.
— Я знаю його, — чула вона слова жерця з обличчям чумного хворого.
— Я знаю його, — погоджувався товстун, якому вона саме наливала.
Але красень мовив:
— Я подарую сьому чоловікові дарунок. Я його не знаю.
Згодом і косоокий сказав те саме про когось іншого.
За три години вина та розмов жерці один за одним відкланялися… усі, окрім лагідного чоловіка, жебрачки і того, чиє обличчя несло на собі ознаки чуми: щоки йому вкривали мокрі болячки, волосся геть випало, кров текла з однієї ніздрі та вкривала кіркою кутики обох очей.
— Наш брат бажає перемовитися з тобою, дитино, — сказав їй лагідний. — Сідай, коли хочеш.
Вона всілася у крісло оберіг-дерева з гебановим лицем. Криваві болячки її зовсім не лякали — надто довго вона прожила у Домі Чорного та Білого, щоб лякатися облудної личини.
— Хто ти? — запитав чумний, коли вони лишилися наодинці.
— Ніхто.
— Таки не так. Ти Ар’я з дому Старк, яка кусає собі губу і не вміє збрехати.
— Я була нею. Але вже не є.
— Навіщо ти тут, брехухо?
— Служити. Навчатися. Міняти обличчя.
— Спершу мусиш змінити те, що маєш у серці. Дарунок Багатоликого Бога — це не дитяча забавка. Ти ладна вбивати для власної мети, для власної втіхи. Заперечиш?
Вона вкусила губу.
— Я…
Він дав їй ляпаса. Щока миттю заболіла, та вона знала, що сама заслужила.
— Дякую. — Отримавши удосталь ляпасів, вона, можливо, зуміє більше не кусати губу. Таке-бо личило Ар’ї, але не нічній вовчиці. — Так, заперечу.
— І збрешеш. Я бачу правду в твоїх очах. Ти маєш очі вовка і смак до крові.
«Пан Грегор, — мимоволі подумала вона. — Дунсен, Раф Любчик, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.» Якби вона розтулила рота, то мусила б збрехати, а він би тоді знав. І тому лишилася мовчазною.
— Мені казали, ти була кішкою. Скрадалася провулками, смерділа рибою, продавала скойки та мушлі за гроші. Непоказне, непомітне життя, що пасує такій непоказній та непомітній істоті. Попроси — і тобі його повернуть. Штовхай возика, хвали товар, рахуй монети, та й по тому. Серце-бо маєш надто м’яке, щоб стати однією з нас.
«Він хоче відіслати мене геть.»
— Я не маю серця. Замість нього зяє діра. Я вбила вже силу-силенну людей. І вас би вбила, якби схотіла.
— І відчула б утіху?
Правильної відповіді вона не знала.
— Може, й так.
— Тоді тобі тут не місце. У цьому домі смерть не вважають за втіху та розвагу. Ми не воїни, не сердюки, не хвалькуваті брави, надуті пихою. Ми ніколи не даруємо дарунок, щоб потішити себе. І не самі вибираємо, кого вбивати. Ми лише слуги Багатоликого Бога.
— «Валар дохаеріс». На кожного чекає служба.
— Ти знаєш слова, та для служби занадто погордлива. Слуга має бути сумирним і покірним.
— Я покірна! А таку сумирну ще пошукати!
Лагідний чоловік мимоволі захихотів.
— Певен, ти зуміла б стати найвеличнішою богинею сумирності. Та чи зумієш заплатити ціну?
— Яку ціну?
— Ціна — це ти. Ціна — це все, що ти маєш, і все, що сподіваєшся мати. Ми забрали твої очі, потім віддали назад. Далі ми заберемо вуха, і ти ходитимеш у тиші. Ти віддаси нам ноги і повзатимеш. Ти станеш нічиєю донькою, нічиєю дружиною, нічиєю матір’ю. Твоє ім’я стане облудою, і навіть обличчя на тобі не буде твоїм власним.
Вона трохи не вкусила губу знов, та вчасно схопилася. «Моє обличчя — темна вода. Все ховає, нічого не показує.» Вона подумала про всі імена, які носила донині: Арік, Куна, Куріпка, Китичка з перетічок. Згадала і те дурненьке дівчисько з Зимосічі, яке кликали Ар’єю-Конякою. Імена нічого не важили.
— Я можу заплатити ціну. Дайте мені обличчя.
— Обличчя треба заслужити.
— Скажіть, як.
— Подарувати певній людині певний дарунок. Зумієш?
— Якій людині?
— Ти її не знаєш.
— Я не знаю безліч людей.
— Він якраз і є одним з них. Незнайомець. Ти його не любиш, ти його не зневажаєш, ти його взагалі не знаєш. Ти вб’єш його?
— Так.
— Ну то зранку ти знову станеш Китичкою з перетічок. Вдягни її обличчя, спостерігай, корися. І ми побачимо, чи ти справді гідна служити Багатоликому.
Тож наступного дня вона повернулася до Бруско і його доньок у будиночок при протоці. Бруско аж очі викотив, побачивши її, а Брея стиха зойкнула.
— Валар моргуліс, — замість привітання мовила Китичка.
— Валар дохаеріс, — відповів Бруско.