Велика історія України
- Автор: Голубец Николай
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Глобус»
- ISBN: 5-86248-016-1; 5-86248-015-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Велика історія України». Краткое содержание книги:
Добуваючи й забезпечуючи все нові позиції силами стихійно організованої Армії, український уряд з самого початку поклав належний натиск на дипльоматичний бік своєї діяльности. Ще в добу Центральної Ради, як представництва автономної України, в склад, її Генерального Секретаріату входив секретар міжнаціональних справ (зразу С. Єфремов, відтак О. Шульгин) що старався полагоджувати справи національних меншин на Україні та нормувати взаємини українського уряду з іншими народами колишньої Росії. Скликання й переведення конгресу народів б. Росії в Києві (23 вересня 1917) приняття представників чужих держав і нарешті навязання безпосереднього контакту з французьким амбасадором Нулєнсом, оце були перші кроки молодої української дипльоматії.
З моменту проголошення самостійної України в рямцях всеросійської федерації (20 листопада 1917) українська дипльоматія мусіла в першу чергу добитися визнання цього кроку від заінтересованих спра» вою держав Антанти,- Франції, Англії, Румунії й інших, що до замирення України з Німеччиною та її союзниками, вдержували в Києві свої представництва й готові були, на свій спосіб, підтримати визвольні змагання України.
Мир України з Центральними Державами в Бересті (9 лютня 1918 р.) припинив дипльоматичні звязки з державами Антанти, зате розкрив перед українською дипльоматією широке поле діяльности на терені Берліна, Відня, Царгороду, Софії та столиць невтральних держав. Обміна консулярними представниками, не сподіваючись надзвичайно успішних перспектив, всеж таки популяризувала українську справу й пропагувала її в широкому світі. Упадок Центральних Держав і прихід до влади на Україні Директорії, поширили діяльність української дипльоматії й на терені держав Антанти, при чому особливо валіну ролю відіт грала дипльоматична місія УНР, вислана на мирову конференцію в Парижі. Проводив нею, від січня 1919 р. уповноважений Г. Сидоренко, якого в серпні тогож року заступив гр. М. Тишкевич, досьогочаєний представник УНР при Ватикані. Довгий час кооперувала з цією місією УНР делєгація західньо-українського уряду, добиваючися правно-державного визнання державної незалежности України.
В цілому, так українська Армія, як і дипльоматія, найшовшися в особливо тяжких умовах боротьби й праці не вспіли досягти тривких успіхів. Але ні кров української армії, ні праця української дипльоматії не пропали марно. Вперше від століть поставили вони на чергу великих світових проблем українську справу в формі, в якій хотів її вирішення бачити неволений Віками Український Нарід.
Доля окраїн
Великий історичний підйом, що підняв темпо національного життя Великої України й Галичини, не проминув безслідно й для наших окраїн - Буковини й Закарпаття. Вони теж, разом з материком, прокинулися до нового життя, але доля позавидувала їм його куди скорше, як решті українських земель.
Буковина, була протягом світової війни (1914-1918 рр.) збіговищем ворожих армій, а її населення, в ще гіршій мірі ніж галицьке, перенесло на собі наслідки жовнярських звірств. Вже в серпні 1914 р. залили Буковину московські війська, що їх у жовтні виперли на короткий час австрійські полки. Кількакратний перехід краю з рук до рук, спроби опанування його московською адміністрацією й безглузда пімста австро-мадярської салдаччини над населенням за «зраду», зруйнували до тла господарку й роздразнили до краю населення. Колиж пронеслися в повітрі перші познаки розвалу Австрії, ніде може не повитали тої вістки з такою радістю, як на Буковині. Міщанське віче, відбуте в Чернівцях на передодні розвалу Австрії (13 жовтня 1918 р.) було яскравим барометром «патріотизму», яким дихало буковинське населення до держави, що в мирний час трактувала край, як кольонію, а в час війни не зуміла чи не захотіла захистити населення перед зайвими знущаннями й переслідуваннями.