Вогонь для Вогнедана [uk]

***

Далебор Воєць очікує учня, сидячи біля своєї хати…

Чи вірно він зробив? Напевне, вірно… Випік з душі хлопчини Шрежіна, наче виразку… Тепер там ніколи не прив’ється не тільки приязнь, а й просто добре ставлення до людини, що дала життя Ружену, сину Ружени…

Він, Далебор, був найстаршим учнем її батька… І найкращим… Навіть груди Воїна Ведангського, дивного воїна, меткішого за блискавку, не раз кривавили від порізів, які йому завдавав Далебор в учбових поєдинках. І князь Воїслав добре ставився до Далебора, і шанував його молодий княжич…

І не дивилася в його бік князівна Ружена…

Став читати Далебор стародавні сувої, беручи їх то в замку, то у Святомира — волхва… Шукав оповідей про кохання між людьми і дивними… Зазвичай дивні намагалися родичатися між собою, аби зберегти чистоту крові, але… І не тільки шляхта була їм зрідні — чого ходити далеко, сам грізний Воїслав взяв собі за другу дружину його, Далебора, старшу сестру Паву Воєць, за першим чоловіком — Паву Тополину… І їхня донечка Півонія росла у замку, нічим не ріжнячись у правах від дітей шляхтянки Ведани Ставської…

Але жони-дивні дуже зрідка виходили заміж за простих ельберійців… Хоч і чував Далебор, що сини загиблого Ельберу якісь не такі, як інші люди в Імперії, та й взагалі у цьому світі, але й придумати нічого не міг, аби закохати в себе дивну князівну.

Вичитав Далебор в якійсь з книжок, що бувало, одружувалися дівчата — дивні з відунами, а чи волхвами, і пішов проситися в учні до старого Святомира.

— Ти — воїн, — відповів Святомир, — ти лише воїн, Далеборе…

Але настав час, і Воїн Ведангський, вирушаючи у свою відчайдушну виправу, сам віддав Далебора під опіку Святомира. Аби піднявся духом молодий воїн і зміг би навчати майбутнього княжича Ведангу.

Та княгиню Конвалію забрав до себе батько, і вона так і не повернулася до Гнізда Драконів… Не знав Далебор, чи була вона навіть вагітна від Воїна. Чутки з Данаділу говорили, що пані Конвалія вийшла заміж за якогось чорногорця, що у неї двоє дітей, але чи було якесь з тих дітей Ведангом — не відав Далебор Воєць…

Скільки разів проклинав себе майстер меча, що саме тієї осені подався до Радину по спадок умирущого дядька… Дядько жив самотою, передав з перехожим листа — приїдь небоже, допоможи, додивись — усе майно відпишу тобі… І поїхав Далебор, бо не передчував ніякого лиха… А коли повернувся наступного літа, то потрапив якраз на похорон Ружени…

Лише те, що вчепилась йому в руки Змагорова вдова і оповіла про заповіт їхнього нового пана, де він прирік на смерть в північних снігах два селища, людей з яких, в разі його наглої смерті, мали продати на золоті копальні Імперії, змусило Далебора відмовитись від негайної помсти. Так він і жив нині, несучи в грудях своє померле кохання.

А нині він має навчати шляху меча сина Ружени…