Волден, або Життя в лісах

Студент може читати Гомера й Есхіла грекою, не боячись закидів у байдикуванні чи ледарюванні, адже вважається, що, присвятивши ранкові години цим сторінкам, він певною мірою наслідує їхніх героїв. У наші ниці часи героїчні книжки завжди писано мертвою мовою, навіть коли їх видано нашою рідною; важка то робота — висновувати з кожного слова і речення глибший зміст, що не трапляється в повсякденному слововжитку, спираючись на ту щопту мудрості, звитяги й щедрості, якими ми наділені. Нинішнє дешеве книгодрукування щедре на переклади й мало б наблизити нас до славетних авторів античності, але ті не стали анітрохи менш видатними, химерними й цікавими. Варто присвятити неоціненні дні й години нашої юності тому, щоб вивчити бодай кілька слів древніми мовами, вивищеними над банальністю наших вулиць, адже вони постійно натякають на нові значення й підштовхують до роздумів. Невипадково навіть фермери, почувши десь кілька слів латиною, запам'ятовують їх і постійно повторюють. Кажуть, сучасніші й практичніші предмети з часом витіснять вивчення класики, але спраглі пригод студенти завжди вивчатимуть давню літературу, і байдуже, якою мовою чи як давно її написано. Адже що таке класика, як не найшляхетніші із записаних людських думок? Це єдині зацілілі пророки. Вони мають відповіді на найсучасніші запитання, яких не давали в Дельфах і Додоні[150]. З тим◦же успіхом можемо знехтувати вивчення природи, бо вона, мовляв, древня. Добре читати, тобто читати правдиві книжки відповідного духу — це шляхетна вправа, яка вимагає більше зусиль, ніж звичні нам заняття. Добре читання потребує майже такого ж вишколу, як спорт: читач мусить загнуздати майже ціле своє життя й пустити на один предмет. Книжки потрібно читати так само зосереджено і вдумливо, як їх писали. Не досить опанувати мову народу, який їх створив, адже між промовленим і записаним словом, мовою почутою і прочитаною існує значний розрив. Перше — це минуща банальність, звук, мовлення, низький і майже варварський діалект, який ми переймаємо несвідомо, як дикуни, від наших матерів. Друге — це зрілість і досвід. Якщо перше — це материнська мова, то друге — батьківська, мова вдумливого й добірного висловлювання, занадто важливого, щоб довірити його вухам, і треба народитися згори[151], щоб нею заговорити. Випадковість і право народження не наділяли юрми людські, які говорили грекою чи латиною в середні віки, привілеєм читати геніальні твори, писані тими мовами; адже ті твори писані не знайомою їм грекою і латиною, а добірною мовою літератури. Ці неуки, що не вивчили шляхетнішого діалекту Греції й Риму, цінували ті твори лише за папір, на якому їх записано, а любили натомість низьку сучасну літературу. Давня наука змогла відродитися аж тоді, коли кілька європейських народів здобулося на власну писану мову, нехай грубу, але достатню для їхніх новопосталих літератур: лише тоді вчені змогли розгледіти на відстані скарби античності. Те, чого не могли почути римські й грецькі маси, прочитали після багатьох віків лічені вчені — і це читацьке коло відтоді не розширювалося.