Спалені обози
- Автор: Куртяк Евгений
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01105-2
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Спалені обози». Краткое содержание книги:
Докладно показано, як у Парижі, на Мирній конференції, Рада чотирьох торгувала Україною. Серед реальних персонажів — диктатор ЗУНР Петрушевич, Головний отаман УНР Петлюра, президент США Вільсон, представники Антанти Клемансо, Ллойд-Джордж та інші. Автор широко використав невідомі досі читацькому загалу архівні матеріали.
— Що все це значить? — здивовано спитав по-німецьки Гуйн. — Я вперше бачу таку невихованість в цьому краї.
— Дозвольте увійти, — Поточняк безпардонно напер своїм тілом на Гуйна, і Гуйн позадкував. Увійшовши до кімнати, Поточняк сказав: — Іменем Українського військового комітету ви арештовані! Прошу виконувати мої накази.
Намісник спершу залупав сонними очима, намагаючись збагнути-осмислити щойно почуте, відтак зморщив лоба, що впирався у звуженість голови, і нічого не відповів, а по-телячому витріщився на Поточняка.
— Він не розуміє тебе, — шепнув Грицан. — Поясни йому по-німецьки що до чого… По-німецьки…
— Як це — не розуміє? — спалахнув Поточняк. — Він же, скотина, правив нашим краєм! Як же він правив тими, чиєї мови не розуміє? — І, лихо зблиснувши очима, гаркнув до Гуйна, мов до пастуха: — Не розумієш? Чи не хочеш розуміти?
— Не треба так, а то розгніваєш Вітовського, — притримав його за руку Ярослав і сказав до Гуйна по-німецьки, але без єлейності: — іменем Української Національної Ради цієї ночі ми взяли в Галичині владу в свої руки. Розумієте, тепер уже ви не маєте влади.
— Ми? — щиро засміявся Гуйн. — Ми завжди мали владу. Прошу панів так грубо не жартувати…
— Іменем військового комітету ви арештовані! — різко промовив по-німецьки Поточняк. — Прошу виконувати наші розпорядження — всі до одного! Інакше буде біда!
Гуйн, однак, знов засміявся. Він завжди сміявся з тих вимог, які ставили перед ним галицькі політики. А зараз дивився на хлопців, як на диваків. Він знав, що він намісник. Цісарсько-королівський намісник! Ще раз глумливо поглянувши на Поточняка і Грицана, просюсюкав крізь свої зріділі зуби:
— Не жартуйте, панове. Не смішіть мене…
— Пес тобі пан! — гримнув Поточняк і перейшов на німецьку: — Ви арештовані! І будете під вартою до того часу, заки не звільнимо! Я категорично забороняю вам виходити з помешкання!
— Це серйозно? — все ще не вірив Гуйн, показуючи свої рідкі зуби, але більше не посміхався, лише зухвало поглядав з-під лоба на Поточняка.
— Абсолютно!
— Якщо бажаєте розмовляти, то прошу, панове, до кабінету, — поманив зневажливим жестом.
Поточняком ураз струсило: десять років тому намісником був граф Анджей Потоцький, і Мирослав Січинський, попросивши аудієнції, вигукнув: за кривди народні! за вибори! За Каганця, Потоцький! І сміло вистрілив тиранові межи очі. А ти, Анатолю, боїшся тирана. Ганьба! Ганьба! Ганьба! І Поточняк якомога стриманіше сказав:
— Добродію, ви поводитеся з нами нахабно! Але на все є міра, — в голосі Поточняка була погроза. — Я, між іншим, умію без промаху стріляти… — І раптом Поточняк зірвався: — Розумієш, гадино? — вихопив пістолет і ткнув намісникові в лице. — Курва! Ти приліз на мою землю та ще будеш зі мною так розмовляти? Як пса, пристрелю!
Аж тепер Гуйн поблід.
— Ви насправді оте все затіяли? — дещо оговтавшись, пробелькотів намісник. — Але, панове…
— Що вас, власне, дивує? — починав і собі нарешті обурюватися Грицан. — Ви що, не знаєте законів військового часу?
— Такі жарти із старшим чоловіком… Я можу вам… Ні… Але це… Це пахне більшовизмом.
— Я б хотів, щоб пахло більшовизмом! — відповів йому Грицан. — А поки що ви арештовані. Проходьте до канцелярії!
— Сподіваюсь, ви збережете мені життя?
— Це не входить в наші компетенції! — різко відказав Поточняк. — Поки що єдиного вимагаємо: бути слухняним, себто виконувати все, що буде наказано. Інакше… — показав пістолет і встромив його назад у кобуру, а потому викликав з коридора двох стрільців. — Будете стерегти.
— Ви мене берете до тюрми? — Гуйн зіщулився.
— До світанку залишитесь в канцелярії.
— Дозвольте мені переодягнутися…
— Звичайно. — І до стрільців: — Хлопці, стережіть як зіницю ока! І хай переодягається при вас. Зрозуміло?
— Зрозуміло, пане сотнику!
— Побудь з ним хвилю, Ярославе, понаглядай, а я зателефоную до Вітовського, — сказав уже спокійно Поточняк. — Треба відрапортувати. Він же чекає нашого дзвінка.
У нічній тиші надто голосно калатали підбори; враз Поточняку стало жасно — дивний жах морозив душу, хоча повсюдно стояли на сторожі стрільці. Сотник Поточняк увійшов до канцелярії намісника і, ввімкнувши світло, зняв з телефонного апарата трубку!