Фіолетова загибель
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Фіолетова загибель». Краткое содержание книги:
…Троє американських юнаків вирішили провести свою відпустку в мальовничих лісових нетрях штату Айдахо, далеко від міської метушні. Прогулюючись одного разу по лісу, вони знайшли там загадковий камінь — на їхню думку, метеорит. Почали досліджувати його. Виявилося, що на метеориті при певних умовах розвивається плісень, випари якої згубно впливають на земних тварин і людей. Один з юнаків стає жертвою необережного поводження з плісенню. Між двома іншими юнаками точиться запекла боротьба. Один вважає, що відкриття треба продати за великі гроші Пентагону, використати як зброю в майбутній війні. Другий розуміє, що смертоносна плісень може завдати людству непоправного лиха.
Що ж буде далі із згубним метеоритом? Навколо цього питання і розгортається дія повісті.
Книжка застерігає — не накликайте біди на голови людству вишукуванням нових засобів масового знищення всього живого на Землі. Зривайте підступні плани мракобісів!
— Чому, Джеймс? — знову, наче луна, тихо повторила Меджі.
Джеймс здивовано й недовірливо поглянув на неї: адже він щойно все пояснив. А може… Його серце рвонулося з грудей судорожним поштовхом і закалатало швидко-швидко. А може… Обличчя Меджі ледь вимальовувалося в темряві, очі здавалися величезними й глибокими. Його напружена рука все ще торкалася її ліктя, підтримуючи його, наче тендітну коштовність. Та ні, дурниці, все це лише здалося йому! Зусиллям волі він примусив себе стриматися.
— Я все сказав вам, бо я Коротун… А не…
— Ви хотіли сказати: не Фред? Ви значно кращі від нього, Джеймс. І дівчина, яка покохає вас, не помилиться, як… інші.
— Заждіть, заждіть, що вона каже? — беззвучно шепотіли побілілі губи Джеймса. Слова Меджі були ледве чутні, мов невловиме шелестіння трави, але для нього вони дзвеніли й переливалися наче звуки невимовно приємної музики, що брала за серце. О Меджі! — Ви… ви кажете… — пробурмотів він неслухняними губами.
— Що ви значно кращі від Фреда і від багатьох інших. Ви — справжній, Джеймс. Я не знала цього… раніше. А тепер розумію. І справа не в тому, що ви дуже багато знаєте і цікаво розповідаєте. Правда, це також важливо. Але головне в тому, що ви — душевний і без ніяких хитрощів. Тому мені й добре з вами, Джеймс… Бачите, ось і я кажу правду, те, що думала, але не сказала вам.
Джеймс Марчі скоріше догадався, ніж побачив, що Меджі ледь усміхнулася. Йому здалося, що її обличчя світиться в темряві, і він навіть примружив очі, щоб затримати в пам’яті це дивовижне явище.
Голос Меджі зашелестів знову:
— Жінки прекрасно розуміють, хто справжній, а хто прикидається… іноді, звісно, не відразу, а згодом… ну, це вже зовсім інше діло. Так от, ви — справжній. І дівчина, що покохає вас, піде з вами куди завгодно, вона, я знаю тепер точно, не помилиться в своєму виборі…
Меджі випустила його руку і рушила вперед. Стежка, що звивалася вгору, була вже не така темна, як доти. Може, з-за лісу сходив місяць?..
Джеймс Марчі спантеличено поглянув на свою руку, яка ще зберігала тепло від руки Меджі, мимоволі погладив її й кинувся за дівчиною, поправляючи на ходу окуляри.
— Меджі! Зачекайте, Меджі! Вона озирнулася:
— Що, Джеймс? Адже нам треба поспішати.
Він порівнявся з нею. Ні, звичайно, обличчя Меджі не світилося тоді, в темряві, це дивне враження виникало тому, що з-за обрію повільно випливав місяць, і тепер його ріжки проглядали крізь верхівки кедрів. Але для Джеймса обличчя Меджі, коли вона говорила, все одно світилося, в цьому не було сумніву!
— Меджі!
Він знову тримав її за руку, йому хотілося до болю стиснути милі пальці, і він побоювався необережним жестом сполохати те непередаване відчуття близькості, яке все ще з’єднувало його з нею.
— Меджі, ви казали про дівчину, яка… покохає, можливо, мене…
— Так, Джеймс.
— Ну, я й подумав… якщо ви тепер… якщо ви потім ще більше взнаєте мене… і побачите, що я… одне слово, якщо тоді…
Він безпорадно заплутався в словах, почервонів і безжалісно куйовдив ні в чому не винну борідку. Ну як, як можна сказати те, що найважливіше від усього на світі і в той же час важче від усього вимовити, навіть коли ти вирішив говорити лише правду? «Не можу, не можу я наважитися, — з відчаєм думав Джеймс, — ось уже майже сказав і знову загруз у словах, які лише заважають…»
На превеликий свій подив, Джеймс раптом почув м’який голос Меджі, немов вона вирішила допомогти йому:
— Ви хочете спитати, чи не буду я такою дівчиною?
— Так! — захоплено вигукнув Джеймс. — Так, — повторив він уже тихше, зляканий думкою, що майнула у нього в голові: а чому, власне, вона мусила б відповісти ствердно?
Але Меджі все так само м’яко проговорила, і на обличчі її він ясно бачив задумливу усмішку:
— Не знаю, Джеймс. Я не думала про це. Адже я говорила з вами про інше, про вас. І це правда. А про себе… — З її обличчя зникла усмішка, дівчина зітхнула. — Знаєте, мені важко говорити про таке. Особливо зараз…
— Знаю, знаю, Меджі! — вихопилось у Джеймса. — І я, безумовно, великий негідник, що дозволив собі запитувати вас про це сьогодні, коли ви…
Тепла долоня Меджі затулила йому рот. Дівчина знов усміхнулася. В місячному сяйві, що пробилося нарешті крізь листя дерев, Джеймс розрізняв риси її обличчя, що так світилися цією усмішкою!