Історія Слобідської України

І справді се було зовсім справедливо, бо таких козаків, котрих повернула старшина у підданих, було немало. Харківські дворяне хотіли, щоб се козакам було заборонено, а між тим тепер, коли почали так швидко складатися нові стани, коли підданих хотіли повернути у кріпаків, для них було доконче потрібним мати змогу вийти з підданства. Виходить, що в соціяльних питаннях дворяне змагалися збільшити свої права й зменшити права своїх підданих. Сі свої бажання представники слободсько-українського дворянства Кондратьев та Боярський висловлювали і у самій комісії. Перший висловив дуже цікаву записку про походження старо-заїмочного землеволодіння у Слобожанщині і підтримував право козацької старшини володіти кріпаками, проти чого дуже гостро говорив представник Хоперської кріпості Алейников. Я скористуюся тією частиною записки Кондратьева, де він каже про старозаїмочне землеволодіння, у 8 розділі сієї книжки; а тепер тільки додам, що право старшини володіти кріпаками Кондратьев підтримував природженим шляхетством козацьких старшин, котрого в дійсності не було, і дозволом по указу 1728 р. купувати маєтності українцям у Великороси, великоросіянам — в Малоросії. Представник охтирської козацької старшини Боярський виступив проти охтирського представника Дзюби і намагався довести, що переходи козаків залежали не від утисків старшини, а від того, що вони не хтіли відбувати козачої служби, спродавши або спустошивши свої заїмки, пішли на слободи до поміщиків, улещуючи й інших балачками про шести- та десятирічні вільготи, про лісові участки, про хутори, млини, вільне викурювання горілки та торгівлю. Багато було слідств про сі переходи, але старшині в тім ніхто не доказав вини. Навіть у мої часи, казав Боярський, у царювання Єлизавети, було таке слідство генерала Багрієва, але й він не обвинуватив старшину. Теж саме й теперішня комісія не обвинуватила старшини в знищенню козаків, а тільки вгледіла деяке канцелярське безладдя. І се залежить від несталості, нестатечності народа, котрий, залишивши козаччину і оселившися у поміщиків, не залишив своєї старої звички та поведении, мандрує від одного поміщика до другого сім'ями і навіть цілими селами, і, щоб затримати його, потрібні військові команди. А від кого ж одбірати землі, щоб передати їх отсім збіглим утікачам? Від тих, хто живе з самого початку на одному місці, хто колись життя своє стратив у січі; від офіцерів чи старшини, від міщан і духовенства, котрі мають свої власні домівки чи маєтності? Дуже жаль, що приходиться навіть на се відповідати представнику Дзюбі. По думці Боярського, треба було б закріпити за старшиною і ті землі, котрі знаходилися в межах суспільної козацької землі, щоб вони не одійшли до військових обивателів. В усіх отсіх доказах Боярського багато непевного та лукавого. Невже таки справді козацькі та посполітські переходи залежали від того, що козаки та посполіти бажали мандрівок та волоцюзтва? Хіба ж легко було кидати оселі та хазяйства, щоб знову таки переходити все до нового та нового хазяїна? Бувало, правда, чимало й таких, що звикли до мандрівок, але здебільшого йшли не від добра, а від зла, бо мали надію на кращу долю й іноді справді її находили, а коли б вихід був заборонений, тоді б уже не було й надії на краще життя. Несправедливо говорив Боярський, кажучи, що ні одно із слідств над старшинами не могло їх обвинуватити.