Людина без властивостей. Том III
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-16-1
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том III». Краткое содержание книги:
— У такому разі краще тобі з цього не глузувати, — відказала Аґата, хмурячись від допитливости й сяючи від нетерплячки.
— Я глузую лише через те, що люблю глузувати, — коротко відповів Ульріх.
12. Святі бесіди. Мінливе продовження
Згодом на столі вже постійно лежали стоси книжок, частину з яких Ульріх привіз із собою, а частину прикупив потім, і часом він говорив вільно, а часом, аби щось підтвердити чи навести яке-небудь висловлювання дослівно, розгортав котрусь на одній із помічених численними закладками сторінок. Це були переважно життєписи та власні трактати містиків або наукові праці про них, і зазвичай він переводив розмову на іншу тему словами: «Ану ж бо погляньмо на те, що тут діється, якомога тверезіше». Це була поведінка обережна, й відмовитися від неї самому йому давалося нелегко, тож якось він навіть сказав:
— Якби ти прочитала всі ці описи стану одержимости Богом, залишені нам чоловіками й жінками минулих століть, то в кожній їхній літері знайшла би правду й реальність, але твердження, що складаються з цих літер, були б донезмоги огидні твоєму здоровому глузду. — Потім повів далі: — Вони пишуть про якесь переливчасте сіяння. Про безмежний простір і безмежне багатство світла. Про невловиму «єдність» усіх речей і духовних сил. Про чудесні й несказанні душевні злети. Про пізнання й осяяння, такі швидкі, що все роблять одночасним і нагадують вогненні краплі, що спадають у світ. А з другого боку, вони промовляють про забуття, втрату порозуміння, ба навіть про занепад усього на світі. Вони промовляють про дивовижний спокій, далекий від будь-яких пристрастей. Про оніміння. Про зникнення думок і намірів. Про сліпоту, в якій вони ясно бачать; про ясноту, в якій вони мертві й надзвичайно живі. Вони називають це «відходом», а проте стверджують, нібито живуть життям повнішим, ніж будь-коли. Чи не ті самі це відчуття, що тужаться прозирнути крізь мерехтливу словесну оболонку, відчуття, які навідують нас і тепер, коли серце — «жадібне й насичене», як вони кажуть, — випадково опиняється в утопічних сферах, схованих десь і ніде поміж безмежною ніжністю й безмежною самотністю?!
Ульріх на мить замислився, і в цю невеличку паузу вклинивсь Аґатин голос:
— Чи це не те, що ти колись назвав двома пластами, які лежать у нас один над одним?
— Я?… Коли?
— Ти просто так, знічев’я пішов до міста, й тобі здавалося, немовби ти в ньому розчиняєшся, але водночас воно тобі не подобалося; а я тобі сказала, що й зі мною часто так буває.
— Ах, так! Потім ти ще навіть згадала про Ґаґауера! — вигукнув Ульріх. — І ми засміялися. Тепер я добре пригадую. Але ж нічого такого конкретного ми на увазі не мали. Адже я взагалі вже розповідав тобі про видіння, яке дає й бере, про чоловічу й жіночу основу, про гермафродитизм первісної уяви тощо. Я про таке можу говорити багато! Неначе вуста мої від мене десь далеко-далеко, наче місяць, що завжди тут як тут, коли вночі треба з ким-небудь побалакати по щирості. Але те, що розповідають про пригоди своєї душі ті благочестиві люди, — провадив він, і в гіркоту його слів знову вплелися нотки діловитости й захвату. — нерідко не поступається глибиною й нещадною переконливістю стендалівському аналізу. Щоправда, — уточнив він, — поки вони обмежуються описом самого явища й не висловлюють власної думки, хибної через їхню підступно-солодку переконаність у тому, буцімто вони обрані Богом пізнати його безпосередньо. Бо від цієї хвилини вони вже не розповідають нам, звичайно, про свої невимовні сприйняття й відчуття, в яких немає місця ні іменникам, ні дієсловам, а розмовляють фразами з підметами й додатками, бо вірять у власну душу і в Бога, як у два одвірки, поміж яких відкриється диво. Отак вони й доходять до висловлювань, нібито душу їхню вийнято з тіла й переселено в Бога або нібито Бог проникає в них коханцем; Бог їх, мовляв, ловить, ковтає, засліплює, викрадає, ґвалтує, або їхня душа тягнеться до нього, проникає в нього, призволяється ним, любовно його обіймає і чує, як він промовляє. Земний прототип тут очевидний; і описи ці тепер нагадують уже не надзвичайні відкриття, а лише досить одноманітні картинки, що ними закоханий поет оздоблює об’єкт своїх захоплень, про який може бути лише одна думка. Принаймні для мене, призвичаєного до стриманости, такі звіти — сущі тортури, бо ці обранці, запевняючи, нібито до них звертався Бог чи нібито вони розуміли мову дерев і тварин, водночас не хочуть сказати мені, що ж саме вони почули; а якщо, бува, й скажуть, то, виявляється, йшлося всього-на-всього про приватні справи або про звичайні церковні новини. Просто шкода, що на дослідників у точних науках не сходить прозріння, — завершив він свою довгу відповідь.