Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Можна шукати джерел цього привітання життя в темпераменті автора, в багатстві різноманітно обдарованої особистості, в духові визволення, що супроводжує кожного, хто перетнув кордони, а відтак порвав вудила повсякденної приспаності обов’язковим. Цінування і смакування вина часу — це добровільно взята на себе форма, епікурейський, так би мовити, аскетизм. Адже, між нами кажучи, Збіґнєв Герберт надто добре знав і вакхічну оргіастичність, і «варварський поспіх» нічим не стримуваного поглинання напоїв, котрим аж ніяк не було по 400 років. Приятель з його пізнішого, берлінського періоду, згадує, як зустрів Герберта з двома трилітровими бутлями дешевого італійського вина і запропонував допомогти нести їх. «Ні, якщо мені буде затяжко, то я просто вип’ю це вино!» — відмовився Герберт. «Шість літрів італійського шмурдяку, — скрушно хитав головою приятель, переповідаючи цю історію Альфреду Альварезу, — та там одного бутля вистачило би на тиждень цілій родині!»

Можливо, саме завдяки доброму знанню аполонічного і діонісійського начал Збіґнєв Герберт пропонує власну інтерпретацію картини Торентіуса «Натюрморт із вудилом». Скидається на те, що в Торентіусі та його прижиттєвих ескападах Герберт вбачає alter ego, а отже намагається знайти лік на спільні рани: «В етичних категоріях натюрморт Торентіуса зовсім не є, якщо мої припущення слушні, алегорією Vanitas, проте алегорією однієї з кардинальних чеснот, званої поміркованістю: Temperantia, Sophrosyne. Саме таку інтерпретацію накидають зображені предмети — вудило, вузда пристрасті, начиння, які надають кшталту аморфним рідинам, а також келих, наповнений лише до середини, наче на згадку про похвальний звичай греків змішувати вино з водою».