Стара фортеця
- Автор: Беляев Владимир Павлович
- Серия: Стара фортеця #1
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Сенченко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Стара фортеця». Краткое содержание книги:
Нещодавно, коли я з коноплястим Сашком Бобирем заходив до Лазарєва, Сашко кинув через григоренківський паркан каменюку і влучив у найближчу світло-синю кулю. Куля лопнула, наче електрична лампочка.
Григоренко разом з покоївкою гнався за нами аж до бульвару і спинився тільки перед канавою, через яку йому важко було перестрибнути.
Ох та й кричав же він тоді! Ми були вже біля самісінької скелі, а все ще чули його крики:
— Босота! Погань голодна! Злодії!
Ми підійшли до лікаревого саду з боку Нового бульвару. Крізь щілини паркана пробивалося світло. Ми підкралися до паркана. Я перший припав до щілини між двома дошками й побачив освітлену веранду. У лікаря гості. Та ще й які!
Біля низенького кам'яного бар'єрчика на веранді стояв ломберний столик для гри в карти.
За столиком одне проти одного посідали лікар, його дружина, худюща пані Григоренко в темній блискучій сукні, наш бородатий директор Прокопович і — хто б ви думали, четвертий? Рудоволосий піп Кияниця! Кого-кого, але Кияницю я ніяк не думав побачити у Григоренка.
Біля засклених дверей, що ведуть з веранди в дім, на високій тумбочці горіла важка лампа під рожевим абажуром.
Лікар з гостями грав у карти. Біля кожного — паличка крейди: вони записували крейдою, хто в кого скільки грошей виграв.
Піп Кияниця сидів глибоко в кріслі, випроставши під столом свої довгі, взуті в рипучі чоботи ноги. Він навіть рясу розстебнув від хвилювання, — мабуть, дуже старався обіграти вусатого лікаря.
Прокопович згріб зі столу колоду карт. Записавши щось крейдою на сукні, він поретасував карти й спритно розкидав їх одну по одній лікареві, його дружині й попові. Лікар Григоренко склав свої карти віялом. Я побачив, як блиснула на його товстому пальці обручка. Він почухав картами носа, підморгнув попові, який сидів збоку, й лунко, на всю веранду, пробасив:
— Піки!
А де ж Котька? Ага, ось він де!
Через прочинені засклені двері я побачив, як він шастав по вітальні в своїй гімназичній курточці. Мені добре було видно обтягнуті червоним плюшем меблі лікаревої вітальні: низенькі м'які крісла, кушетку, маленький столик на бамбукових ніжках.
Котька взяв з етажерки якусь товсту книжку й сів на кушетку.
Пройшла через вітальню покоївка, несучи перед собою важкий димучий самовар. Вона понесла його до їдальні. Незабаром, мабуть, туди ж піде чаювати лікар із своїми гостями.
— Відійдімо! — прошепотів Куниця й потяг мене за полу сорочки. Ми перейшли на той бік провулка.
Звідси теж можна було розгледіти, що діється на лікаревій веранді.
Онде, зігнувшись над картами, сидить лікар, а навскоси від нього трясе своєю бородою Прокопович. Він знову щось записує крейдою на сукні. Певне, знову виграв. Який він зараз лагідний, ласкавий, а вчора кричав на мене, нічого слухати не хотів. Зрозуміла річ, він заступатиметься за Котьку, коли обігрує його батька.
… Я стежив за всією цією компанією і ще більше ненавидів вусатого лікаря та його приятелів.
Адже цими товстими, м'ясистими руками ще сьогодні вранці лікар Григоренко там, у фортеці, торкав охололі повіки застреленого чоловіка, якого він сам же виказав петлюрівцям. Як він міг тепер жартувати, спокійно сміятися, грати в карти?
Юзик Стародомський теж, не відриваючись, дивився на веранду.
— Почекайте мене тут, — раптом, повернувшись до нас обличчям, сказав він і, миттю перестрибнувши через глиняний Лазарєвський парканчик, зник у темряві. Незабаром Куниця з'явився, тримаючи в руках три квадратні черепиці. Я знаю, звідки він їх видер: такими червоними черепицями обгороджені Лазарєвські клумби.
— Бубна! — долинуло з веранди.
— Ось почекайте, ми дамо їм зараз бубну!
Одну черепицю Юзик простяг Маремусі.
Ми вийшли на середину провулка: звідси зручніше кидати.
Я бачив спадисту покрівлю й голови тих, що сиділи за ломберним столиком. Хтось засміявся. Мабуть, піп. Рипнув стілець. Задзвеніла посудом покоївка.
Я чув стукіт свого серця. Ноги в мене були легкі-легкі.
— Кидаймо? — зазирнув мені в очі Куниця.