Галка
- Автор: Автомонов Павло
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Галка». Краткое содержание книги:
І ось Кротов отримав нове завдання — довідатися, чи справді на хутір «М» прийшли партизани групи секретаря Псковського підпільного райкому партії Акатова? Оберштурмфюрер Вундерліх хоча й пізно, але знав, що 30 грудня у селі Новоселля відбулося засідання партійного і радянського активу — з півтораста чоловік. Факт цей дуже розлютив німців, бо діялося це під носом у них, за десяток кілометрів від лінії «Пантера», яку німці хочуть зробити, як і весь «Східний вал», — неприступною для Червоної Армії. А виявилося, що на тій нараді партизани теж говорили про будівництво укріплень навколо лісових таборів, про людські резерви для партизанських загонів, про розширення продовольчих баз, а не лише про політичну роботу комуністів у селах і в партизанських формуваннях.
Кротов мав пересвідчитися, чи зупиниться на цьому хуторі Акатов і з ким він зустрічатиметься. Мабуть же, сюди прибуде хтось з керівників новосельської оргтрійки. Коли так, то завтра ж хутір обложать німецькі солдати з охоронної дивізії — і партизани не дорахуються ще кількох своїх керівників. Тоді були перебиті організатори псковського партійного підпілля і тільки Акатову пощастило услизнути.
Коли на східному небосхилі, над принишклою смугою лісу раптом заясніла, немов, проявилася на фотопапері, золотава півкуля місяця, Кротов і два його супутники — Пеньковський, ставний чоловік років під тридцять, і вузькоплечий Рябушкін — діставалися до луків, на яких загубилася у снігових кучугурах клуня.
— Заночуємо в клуні, пане Кротов? — запропонував Пеньковський.
Та Кротов думав про своє.
— Тут можна на бокову до ранку, — підтримав напарника низенький Рябушкін. — І перекусимо…
— Вірно. У ногах правди нема, вона в животі! — ствердив Пеньковський.
— Теж мені невидаль — перекусити! — з іронією промовив Кротов, до якого нарешті дійшли слова супутників. — Чому ж ні пари з уст про випивку?
— Само собою ясно! — підтвердив Пеньковський.
— Точно, — сказав Рябушкін. — Ні пари з уст… А пара та клубочиться, мов з труби. Погрітися й бог велів…
— Само собою ясно, — вставив Пеньковський.
Вони зайшли у пройму дверей, крізь яку намело снігу і всередину. Далі було сіно. В клуні пахло травами, снігом і ніби самим вечірнім літнім сонцем. Кротов з розгону впав на сіно, задерши ноги.
— Кра-со-та! Та цього вам не зрозуміти! — зверхньо мовив.
— Певне. Красота, якби нас не заставили нишпорити за партизанами! — висловив невдоволення Рябушкін.
— Не хникай! Витри соплі! Надто жирно для такого слюнтяя, як ти, нічого не робити на війні! — докірливо сказав Пеньковський. — Моли бога, що ти ще живий і маєш до пляшечки закусон. Не те, що в таборі військовополонених. — Точно. Табір — то пекло! — погодився Рябушкін. — А тут жити все-таки можна.
— Не напивайтеся. Можливо, доведеться віч-на-віч розмовляти з партизанами…
— А чому не бандитами? — прискіпливо поспитав Пеньковський.
— Тому, що ми зараз у зоні партизанів. Тож слідкуй, щоб не зірвалося щось небажане з язика, телепню. Випийте по два ковтки.
— Бути по-вашому, пане Кротов. По два то й по… чотири, бо два на два! — поцілував у денце пляшки Пеньковський.
«Пане Кротов!.. Мамонько», — старший трійки зітхнув, потім скинув шапку й покуйовдив пальцями хвилясте волосся. Заклавши руки за потилицю, потягся, солодко роззявивши рот. Стомився. Глибоко вдихнув повітря, що пахло травами.
«Хоча б усе обійшлося! І скоріше б до Берліна, в Добендорф! Звідти попльовував би на цю землю і цих партизанів! Нехай з ними воюють інші! Мені б лише в ту школу пропагандистів. Там би я показав себе! Може, узяли б до штабу генерала Власова. А штаб — це не команда «лісових котів», що ганяє мишей-партизанів. Та, що б не сталося, треба догодити командуванню охоронної дивізії і Вундерліху, вистежити партійних керівників псковських і новосельських партизанів. Звичайно, у Німеччині буде легше, ніж на цій неспокійній землі, що так і кишить партизанами, як гузир невода рибою, невода, затягнутого в рідному озері».