ГЧ
- Автор: Долгушин Юрий Александрович
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «ГЧ». Краткое содержание книги:
Широке коло інтересів і велика життєва школа, яку пройшов письменник (він був землекопом, вантажником, працював у авторемонтній майстерні, мандрував з нівеліром і мензулою в складі розвідувальних експедицій, був репортером, бійцем народного ополчення) відіграли неабияку роль у розвитку його творчості.
У своїх творах письменник змальовує різні сторони життя радянського народу, глибоко цікавиться, зокрема, питаннями техніки і біології.
Ю. О. Долгушин писав вірші, нариси, оповідання. Читач знає також його повісті «З протитанковою гвинтівкою», «Зброя піхоти» (написана в 1943 р. у співавторстві з М. Абрамовим), науково-фантастичну повість «Таємниця невидимки», книги, присвячені питанням мічурінської біології — «Біля джерел нової біології» і «В надрах живої природи» та інші твори.
Але найбільшу популярність серед читачів здобув його науково-фантастичний роман «Генератор чудес» — талановита розповідь про винахід радянських вчених, який дає можливість омолоджувати людський організм, перемагати тяжкі захворювання, оживляти передчасно померлих.
Написаний ще до війни, роман «Генератор чудес» порушує питання, які хвилюють нас і сьогодні. Автор показує, як по-різному використовуються наукові досягнення у нас і в капіталістичних країнах. Змальовуючи самовіддану боротьбу чесних людей однієї капіталістичної країни проти застосування наукового винаходу у воєнних цілях, письменник ніби закликає вчених і все прогресивне людство до боротьби проти війни, за мирне життя, в якому всі досягнення науки використовувалися б не на шкоду, а на благо людства.
Роман видається в новій редакції, зробленій автором після війни.
— Ну, звичайно, пане Мюленберг! Я дуже радий. Я так і думав, що ви прийдете до цього. Але що ж вас засмучує?
— Я не знаю, як це зробити. У мене нема ніяких можливостей.
— Зате у мене є!
— Знаю Ганс. Оце мене й лякає… Боюсь, що ви не уявляєте, яка важка і небезпечна ця операція. Смертельно небезпечна, Ганс! Тут потрібен великий досвід конспіративної роботи, знання тих сіток, якими вас ловитимуть на кожному кроці, нарешті, просто життєвий досвід. Звідки у вас все це? Ви можете попастися на перших же кроках, тим паче, що за вами, мабуть, уже стежать агенти Вейнтрауба. А тоді — кінець і вам, і всім нашим операціям. Великий риск!
— Але ви забуваєте одну важливу обставину: я не один. Саме це я і мав на увазі, коли говорив, що у мене є можливості. Одній людині в нашому становищі таке завдання, звичайно, не під силу. Дещо доведеться зробити й мені… але… знаєте що, пане Мюленберг, краще я не буду вам нічого розповідати про цю операцію, скажу тільки, що вона уже обміркована в усіх подробицях. А ви забудьте про неї, у вас і так надто багато турбот. Вам доведеться тільки підготувати текст — цього ніхто інший не зробить.
Мюленберг раптом посміхнувся.
— Я бачу, ми вгадуємо наперед думки один одного… Скажіть, Ганс, ви любите… олівці?
Ганс майже злякано подивився на інженера. Чи не з’їхав він з глузду, бідолаха… Справді, так багато звалилося на нього…
— Які олівці?
— Взагалі олівці; я знайшов у себе кілька чудових французьких, правда, уже трохи використаних… Ось, дивіться…
Він вийняв з внутрішньої кишені два досить товсті, вкриті синім лаком, підстругані олівці і подав їх Ган-сові.
— Візьміть ножик і підстружіть оцей, він зламаний… «Контефрер» — фірма нащадків самого винахідника олівця… Бачите, яке дерево? Це сибірський кедр… Тепер спробуйте писати… Відчуваєте, який м’який… Графіт богемський…
Ганс мовчки і слухняно виконував усі вказівки інженера, раз у раз поглядаючи на нього.
— Я вирішив подарувати їх вам, Ганс, вони мені більше не будуть потрібні. Кладіть у кишеню… Ні, ні, в піджак, звідси вони випадуть…
Ганс сховав олівці в піджак, який висів у другій кімнаті. За кілька секунд, що він провів там, наодинці з собою, в його думках пройшов вихор. Якщо це зараз підтвердиться… подзвонити в бюро невідкладної допомоги… або Вейнтраубу… ні, краще в бюро. Вейнтраубу — потім, коли він залишиться один і приведе тут усе в належний порядок… Викликати Вольфа — одного з друзів, щоб він виніс дещо…
Він вийшов, насилу напустивши її а обличчя безтурботну посмішку.
— Що ж, спасибі, пане Мюленберг. Збережу їх на пам’ять про вас. Я писатиму ними тільки любовні листи… якщо доведеться.
Мюленберг сидів на тому самому місці, підвівши голову і уважно вдивляючись у Ганса.
— Гаразд, — сказав він. — Тепер скажіть, ви не помітили нічого… особливого?..
«Так… виходить, відійшло поки що», — подумав Ганс.
— У чому, власне? — обережно запитав він.
— Ну, в олівцях, звичайно?
Ганс розвів руками, знизав плечима від подиву.
— Нічого. Гарні, добротні олівці. Я не такий спеціаліст…
— Ну, тоді, виходить, усе гаразд, Ганс! Можете поздоровити мене з чудовим виконанням роботи. Останні дві ночі я майже цілком присвятив їй. Завдання полягало в тому, щоб викласти принцип Гросса якомога коротше і водночас вичерпно. Нарешті мені пощастило стиснути текст до одного аркуша ось із цього блокнота. Правда, аркуш списаний увесь, з двох боків, дрібним шрифтом. Там — усі пояснення, цифри, формули і три головні принципові схеми. Я зробив два примірники і сховав їх в оці олівці — довелося видовбати їх всередині, потім знову склеїти. Теж була робітка… Думаю, що тепер наш скарб можна спокійно винести звідси, на випадок обшуку, у вас нічого не знайдуть недозволеного. Як ви гадаєте?
— Все це… просто геніально, пане Мюленберг. Справді, можна подумати, що у вас солідний стаж конспіративної роботи… Ну й налякали ж ви мене цими олівцями!
— Знаю, Ганс. Усе бачив, — стомлено, без усмішки відповів інженер, заплющуючи очі і опускаючи голову на схрещені на столі руки. Сили раптом залишили його. — Вгадайте, що я зараз зроблю? — ледве чутно пробурмотів він.