Меч приречення
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Saga o wiedźminie #2
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталя Михайлівська
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Меч приречення». Краткое содержание книги:
Рекомендується для читання тим, що люблять Сапковського і мовно-стилістичні експерименти.
Пішов далі, не оглядаючись.
Істредд був уже біля криниці, стояв там, спершись об цембриння, об дерев’яну, зелену від моху обудову коловороту. При поясі мав меча. Гарного легкого терганського меча з напівзакритою гардою. Обкованим кінцем піхов меч опирався об блискучу халяву верхового чобота. На плечі чародія сидів нашорошений чорний птах.
Боривітер.
— Ти тут, відьми́не, — Істредд підставив боривітрові руку в рукавиці, легко й обережно посадив птаха на дашку над криницею.
— Я тут, Істредде.
— Не гадав, що ти прийдеш. Думав — ти виїхав.
— Я не виїхав.
Чародій невимушено й голосно засміявся, відкидаючи голову назад.
— Вона хотіла… хотіла нас урятувати, — сказав. — Обох. Геральте, це марно. Схрестімо клинки. Мусить зостатися один.
— Ти збираєшся битися мечем?
— І тебе це дивує? Адже ти теж збираєшся битися мечем. Нумо, ставай.
— Чому, Істредде? Чому мечем, а не магією?
Чародій поблід, його уста нервово здригнулися.
— Кажу, ставай! — крикнув. — Не час на питання, час питань проминув. Настав час дій!
— Я хочу знати, — повільно промовив Геральт. — Хочу знати, чому меч. Хочу знати, чому й звідки взявся у тебе цей чорний боривітер. Я маю право це знати. Маю право на правду, Істредде.
— На правду? — гірко повторив чародій. — Що ж, може й маєш. Так, може й маєш. Наші права рівні. Боривітер, питаєш? Прилетів на світанку, мокрий від дощу. Приніс листа. Коротенького, я його напам’ять знаю. «Прощавай, Валю. Вибач. Є дарунки, яких не можна приймати, а в мені немає нічого, чим я могла б тобі віддячитись. І це правда, Валю. Правда — це друзка криги». Ну, Геральте? Я тебе задовольнив? Ти скористався зі свого права?
Відьми́н повільно кивнув головою.
— Добре, — сказав Істредд. — А тепер я скористаюсь зі свого. Бо я не беру цього листа до відома. Я не можу без неї… Вже волію… Ставай, до дідька!
Згорбився й витяг меча, — швидким спритним рухом, що свідчив про вправність. Боривітер заклекотів.
Відьми́н стояв нерухомо, опустивши руки.
— Чого ти чекаєш? — гаркнув чародій. Геральт повільно підняв голову, якусь мить дивився на нього, потім відвернувся.
— Ні, Істредде, — тихо сказав. — Прощавай.
— Що це має означати, до холери?
Геральт зупинився.
— Істредде, — кинув через плече. — Не втягуй у це інших. Коли вже мусиш, то повісься у стайні на віжках.
— Геральте! — крикнув чародій, а голос його раптом заламався, вдарив у вухо фальшивою недоброю нотою. — Я не зречуся! Вона від мене не втече! Я поїду за нею до Венгербергу, поїду за нею на край світу, знайду її! Ніколи не відмовлюся від неї! Знай про це!
— Прощавай, Істредде.
Він зайшов у провулок, жодного разу не озирнувшись. Йшов, не зважаючи на людей, які швидко сходили йому з дороги, на двері та віконниці, які поспішно зачиняли. Не звертав уваги ні на кого й ні на що.
Думав про листа, який чекав на нього у корчмі.
Прискорив ходу. Знав, що в узголів’ї ліжка на нього чекає мокрий від дощу чорний боривітер із листом у закривленому дзьобі. Хотів якнайшвидше прочитати того листа.
Хоча знав його зміст.
Вічний вогонь
— Ти свинюко! Ти проклятий горлодере! Ти баламуте!
Зацікавлений Геральт потяг кобилу за ріг вулички. Не встиг ще виявити джерело криків, як до них додався глибокий і липко-скляний брязкіт. Слоїк вишневого варення, подумав відьми́н. Це такий звук видає слоїк вишневого варення, якщо кинути ним у когось з великої висоти або зі значною силою. Він добре це пам’ятав: Єнніфер, коли вони ще мешкали разом, розгнівавшись, бувало, кидала в нього слоїками варення. Одержаними від клієнтів. Єнніфер нічого не тямила у приготуванні варення, а магія в цьому сенсі не була надійною.
За рогом вулички, під вузьким, пофарбованим на рожево дахом, зібрався чималий гурток роззяв. На маленькому заквітчаному балконі, одразу ж під спадистим навісом даху, стояла молода ясноволоса жінка у нічній льолі. Вигинаючи пухкеньке та кругленьке плічко, помітне з-під шлярок, жінка з розмахом жбурнула вниз щербатий квітковий горщик.
Худорлявий чоловік у сливової барви капелюшку з білим пірцем відстрибнув, немов ошпарений, горщик лупнув на землю одразу ж перед ним, розбившись на черепки.
— Веспулю, прошу тебе! — крикнув чоловік у капелюшку з пірцем. — Не вір наклепам! Я тебе не зраджував, хай земля піді мною западеться, якщо брешу!